П’ятого дня — а то була неділя — дуже сильно дощило. Мені подобається, коли сильно дощить. Тоді таке враження, наче повсюди звучить білий шум, і це подібно до тиші, тільки не порожньої.
Я був на другому поверсі, сидів у своїй кімнаті й дивився, як надворі лилася вода. Вона лилася так сильно, що була схожа на білі іскри (це також порівняння, а не метафора). І надворі нікого не було, оскільки всі сиділи вдома. Тоді я подумав про те, що вся вода у світі взаємопов’язана і що ця вода колись випарувалася з океану десь посеред Мексиканської затоки чи моря Баффіна, а тепер вона падає перед нашим будинком, а потім піде риштаком і потрапить на станцію обробки стічної води, де її почистять, і вона піде в річку, а потім знову повернеться в океан.
А ввечері понеділка Батько отримав телефонний дзвінок від пані, у якої затопило підвал, тож йому треба було терміново їхати на виклик.
Якщо терміновий виклик лише один, то ремонтувати їде Родрі, оскільки його дружина з дітьми переїхали до Сомерсета, а це означає, що вечорами йому немає чого робити, окрім як грати в снукер, пити й дивитися телевізор, а йому треба працювати понаднормово, аби заробляти гроші й посилати їх своїй дружині, аби вона піклувалася про дітей. А Батькові треба піклуватися про мене. Але того вечора було два термінові виклики, тож Батько наказав мені добре поводитися й дзвонити йому на мобільний телефон, якщо виникнуть проблеми, а тоді сів у фургон і поїхав.
Тож я пішов у його спальню, відчинив шафу, прибрав скриню для інструментів з коробки для сорочок і відкрив коробку для сорочок.
Я порахував листи. Їх було 43. Усі вони були адресовані мені й підписані однаковим почерком.
Я взяв один конверт і розкрив його.
Всередині був лист.