І це не усталене співвідношення, як відстань між нашим будинком і будинком місіс Шиєрс, або як співвідношення 7 до 865, і воно залежить від того, як швидко ти рухаєшся до певної заданої точки. І якщо ти полетиш у космос на космічному кораблі й рухатимешся зі швидкістю, близькою до швидкості світла, то можеш повернутися й з’ясувати, що вся твоя родина вже померла, а ти досі молодий і перебуваєш у майбутньому, хоча твій годинник показує, що тебе не було лише кілька днів або місяців.
І оскільки ніщо не може рухатися швидше, ніж світло, то це означає, що ми можемо дізнатися тільки дещицю того, що відбувається в нашому Всесвіті, ось так:
Це карта всього й усюди, майбутнє — праворуч, минуле — ліворуч, а похила лінія c — це швидкість світла, і ми не зможемо дізнатися про те, що відбувається в темних зонах, навіть попри те, що деякі події вже відбулися, але коли ми прийдемо в точку f, то зможемо дізнатися про те, що відбувалося в світліших зонах p та q.
А це означає, що час — це загадка, і навіть не річ, і нікому ще насправді не вдалося розгадати загадку про те, що таке час. Тож загубитися в часі — це все одно, що загубитися в пустелі, тільки ви не побачите ніякої пустелі, оскільки час — це не річ.
І саме тому мені подобаються розклади, оскільки вони не дають нам загубитися в часі.
У потягу було дуже багато людей, і мені це не подобалося, оскільки мені не подобається, коли навколо багато незнайомців, а ще більше мені не подобається, коли я не можу вийти з кімнати, де є багато незнайомців, а потяг схожий на кімнату, і з неї не можна вийти, оскільки вона рухається. І через це я згадав той випадок, коли мені довелося їхати на машині зі школи додому через те, що автобус поламався, а Мати приїхала, щоби мене забрати, місіс Пітерс попросила Матір узяти Джека й Поллі, оскільки їхні матері не могли приїхати, аби їх забрати, і Мати погодилася.
Але в машині я почав кричати, тому що там було забагато людей, а Джек і Поллі взагалі вчаться в іншому класі, і Джек б’ється головою та видає тваринячі звуки, і я спробував вибратися з машини, але вона рухалася, тож я впав на дорогу, і лікарям довелося зашивати мені голову й зголити волосся, і воно тільки за 5 місяців відросло до колишньої довжини.
Тож я завмер у вагоні потяга й не рухався. А потім я почув, як хтось покликав:
— Крістофере.
Я подумав, що це хтось знайомий, чи то вчитель зі школи, або один із сусідів на нашій вулиці, але я помилився. Це знову був поліцейський. І він сказав:
— Ледве встиг тебе піймати.
Він дуже голосно дихав і тримався руками за коліна. Я нічого не відповів. А потім він сказав:
— Твій батько приїхав до поліцейського відділка.
Я подумав, що зараз він скаже, що вони заарештували Батька за вбивство Веллінгтона, але знову помилився. Він додав:
— Він тебе шукає.
— Я знаю, — відповів я.
— То чого ти їдеш до Лондона? — спитав він.
— Оскільки я буду жити з Матір’ю, — відповів я.
— Ну, гадаю, твій Батько має власну точку зору з цього приводу, — сказав він.
Тоді я подумав, що він збирається відвести мене назад до Батька, і злякався, оскільки він був поліцейським, а поліцейські мають бути хорошими, і я спробував утекти, але він схопив мене, і я закричав. І він мене відпустив.
— Гаразд, тільки давай не будемо кричати, — попросив він і додав: — Я відведу тебе назад до поліцейського відділка, а потім я, ти й твій тато сядемо та трохи потеревенимо про те, хто куди їде.
— Я буду жити з Матір’ю, у Лондоні, — сказав я.
— Ні, не будеш, поки що, — заперечив він.
— Ви заарештували Батька? — спитав я.
— Заарештували батька? За що? — перепитав він.
— Він убив собаку. Садовими вилами. Собаку звали Веллінгтон, — відповів я.
— Просто таки й убив?
— Так, убив, — підтвердив я.
— Ну, про це ми теж поговоримо, — сказав він і додав: — Добре, юначе, гадаю, ти вже сьогодні достатньо поподорожував.
Тоді він знову простягнув руку, аби мене торкнутися, а я знову почав кричати, і він сказав:
— Слухай сюди, мавпеня мале, — або ти робитимеш, як я скажу, або мені доведеться…
А тоді потяг здригнувся й рушив із місця.
— Щоб я, бляха, всрався, — сказав поліцейський.
Потім він подивився на стелю вагона, склав долоні перед ротом, як це роблять люди, які моляться Господу на небесах, тоді дуже гучно видихнув крізь долоні, і з нього вийшов свист, а тоді він урвався, оскільки потяг знову здригнувся, і поліцейському довелося схопитися за один із тих пасків, що звисали зі стелі.
— Ані руш, — звернувся він до мене, потім взяв рацію, натиснув на кнопку й сказав: — Робе? …Ага, це Найджел. Я застряг у цьому клятому потягу. Ага. Навіть не думай… Послухай. Він зупиняється в Дідкот-Парквей. Отож, якби мене там хтось зустрів на машині… Зробиш? Добре. Перекажи старому, що малий у нас, але зустрінуться вони трохи згодом, ага? Чудово.
Він клацнув кнопкою на рації й сказав:
— Давай-но знайдемо собі місця.
Він показав на два довгі ряди сидінь, які стояли одне напроти одного, і додав:
— Падай. І без вибриків.
Люди, які сиділи на сидіннях, встали та пішли, оскільки він був поліцейським, і ми сіли один напроти одного. Тоді він сказав: