Я виліз із ванни й витерся пурпуровим рушником. У мене не було піжами, тож я одягнув білу футболку й жовті шорти, які належали Матері, але мені було байдуже, тому що я дуже втомився. А поки я цим займався, Мати пішла на кухню й розігріла мені трохи томатного супу, оскільки він був червоним.
А потім я почув, як відчинилися вхідні двері й знадвору залунав голос незнайомця, тож я замкнувся у ванній кімнаті. Я почув, як хтось сперечається, а тоді чоловік сказав:
— Мені треба з ним поговорити.
— На сьогодні з нього досить, — відповіла Мати.
— Знаю. Але мені все одно треба з ним поговорити, — наполягав чоловік.
Мати постукала до мене в двері й сказала, що зі мною хоче поговорити поліцейський, і я відімкнув двері. Вона пообіцяла, що не дозволить йому мене забрати. Тож я взяв на руки Тобі й відчинив двері.
— Ти Крістофер Бун? — спитав поліцейський, який стояв за дверима.
Я відповів, що так. Тоді він сказав:
— Твій тато каже, що ти втік із дому, це правда?
— Так, — відповів я.
— Це твоя мама? — спитав він.
— Так.
— Чому ти втік? — спитав він.
— Оскільки Батько вбив Веллінгтона, собаку, і я його боюся, — відповів я.
— Так мені й доповідали, — сказав поліцейський. — Ти хочеш повернутися до Свіндона до свого батька чи хочеш залишитися тут?
— Я хочу залишитися тут.
— І як ви на це дивитеся? — спитав він.
— Я хочу залишитися тут, — повторив я.
— Стривай, я питаю в твоєї мами, — сказав поліцейський.
— Він сказав Крістоферу, що я померла, — відповіла Мати.
— Гаразд, давайте… давайте не будемо зараз сперечатися з приводу того, хто, що й кому сказав. Я просто хочу дізнатися, чи…
— Звісно, що він може залишитися, — відповіла Мати.
— Ну, тоді будемо вважати, що ми владнали справу, — сказав поліцейський.
— Ви хочете забрати мене назад до Свіндона? — спитав я.
— Ні, — відповів він.
І тоді мені стало радісно, оскільки тепер я міг жити з Матір’ю.
— Якщо ваш чоловік приїде й почне вам заважати, то дзвоніть у поліцію. Але якщо у вас вийде, то владнайте свої сімейні справи самостійно, — сказав поліцейський.
Тоді він пішов, і я поїв томатного супу, а містер Шиєрс склав у вільній кімнаті коробки, аби постелити на них надувний матрац, на якому я мав спати, тож я пішов спати.
Потім я прокинувся через те, що в квартирі кричали люди, і була 2:31 ночі. І одним із тих людей був Батько, і я злякався. Але на дверях вільної кімнати не було замка.
— Я говоритиму з нею, подобається тобі це чи ні. І я не дозволю вказувати, що мені робити, тільки не тобі, — кричав Батько.
— Роджере. Не треба. Просто… — кричала Мати.
— Я не дозволю говорити зі мною таким тоном, та ще й у моєму власному домі, — кричав містер Шиєрс.
— Я говоритиму з тобою так, як мені заманеться, — крикнув Батько.
— Ти не маєш права бути тут, — крикнула Мати.
— Не маю права? Не маю права? Він мій, бляха, син, якщо ти часом забула, — крикнув Батько.
— Яку гру ти затіяв, заради всього святого, коли казав йому всі ті речі? — крикнула Мати.
— Яку гру я затіяв? Це ти нас, бляха, кинула, — крикнув Батько.
— То ти вирішив, що можеш просто стерти мене з його життя?
— Ану давайте-но ми всі заспокоїмося, гаразд? — закричав містер Шиєрс.
— А ти хіба сама цього не хотіла? — закричав Батько.
— Я йому писала щотижня. Щотижня, — крикнула Мати.
— Писала йому? Яка йому, в біса, користь із того, що ти йому писала? — крикнув Батько.
— Но-но-но, — закричав містер Шиєрс.
— Я готував йому їсти. Я прав його одяг. Я доглядав за ним на вихідних. Я доглядав за ним, коли він хворів. Я водив його до лікаря. Я сивів від хвилювання щоразу, коли він десь гуляв ночами. Я щоразу їздив до школи, коли він із кимось бився. А ти? Що ти? Писала йому якісь довбані листи, — кричав Батько.
— То ти вирішив сказати йому, що його мама померла, так? — крикнула Мати.
— Зараз не час, — крикнув містер Шиєрс.
— Ти, заткай пельку, інакше я… — крикнув Батько.
— Еде, заради бога… — крикнула Мати.
— Я з ним побачуся. А якщо ви спробуєте мене зупинити, то я… — закричав Батько.
А тоді він зайшов до мене в кімнату. Але я виставив свій швейцарський армійський ніж із пилкою на випадок, якщо він мене схопить. А потім у кімнату зайшла Мати й сказала:
— Усе гаразд, Крістофере. Я не дозволю йому тебе скривдити. Ти в безпеці.
Тоді Батько став на коліна біля мого ліжка:
— Крістофере?
Але я нічого не відповів.
— Крістофере, мені дуже, дуже шкода. Вибач мене за все. Вибач за Веллінгтона. За листи. За те, що змусив тебе втекти. Я навіть не думав… Я обіцяю, що такого більше ніколи не повториться. Агов, малий. Нумо, — сказав Батько.
Він підняв праву руку й розвів пальці віялом, аби я торкнувся його, але я не став його торкатися, оскільки мені було страшно.
— Чорт. Крістофере, будь ласка, — просив Батько.
Його обличчям стікали сльози. Деякий час усі мовчали.
— Гадаю, тобі слід піти, — сказала тоді Мати, але вона говорила до Батька, а не до мене.
Тоді повернувся поліцейський, оскільки містер Шиєрс подзвонив до поліцейського відділка й сказав, що прийшов Батько, і поліцейський порадив Батькові заспокоїтися та вивів його з квартири.
— А зараз лягай спати. Усе буде добре. Я обіцяю, — сказала Мати.
І я знову заснув.