— Але мені треба їхати, оскільки існує домовленість, а Отець Пітерс буде спостерігачем, — продовжував я.
— Послухай, це всього лише іспит. Я можу подзвонити до школи. Ми його перенесемо. Ти можеш скласти його іншим разом, — відповіла вона.
— Я не можу скласти його іншим разом. Існує домовленість. А я багато готувався. Місіс Ґасконь сказала, що я зможу написати його в одному зі шкільних класів, — наполягав я.
— Крістофере, я щосили намагаюся тримати себе в руках. І в мене вже потроху починає зривати дах, розумієш? Тому просто дай мені… — промовила Мати.
Потім вона замовкла, затулила рота рукою, встала й вийшла з кімнати. І я відчув, що мені починає боліти в грудях, так само, як у метрополітені, оскільки я подумав, що не зможу повернутися до Свіндона й скласти свій іспит рівня «А».
Наступного дня я дивився у вікно вітальні й рахував машини на вулиці, аби дізнатися, чи в мене буде Непоганий день, чи Хороший день, чи Надзвичайний день, чи Чорний день, але це було зовсім не так, як в автобусі дорогою до школи, оскільки у вікно можна було дивитися скільки захочеш і побачити стільки машин, скільки захочеш, і я дивився у вікно протягом трьох годин і побачив 5 червоних машин поспіль і 4 жовті машини поспіль, а це означало, що в мене був і Хороший день, і Чорний день, тож ця система більше не працювала. Але коли я зосереджувався на підрахунку машин, то не думав про свій іспит рівня «А» і про біль у грудях.
Після обіду Мати повезла мене в таксі на Гемпстед-гіз, і ми сіли на вершині пагорба й дивилися, як удалині до аеропорту Гітроу прилітають літаки. Я їв червоний заморожений сік, який ми купили у фургоні з морозивом. І Мати сказала, що вона щойно зателефонувала місіс Ґасконь і сказала їй, що я складатиму свій іспит із математики рівня «А» наступного року, тож я викинув свій червоний заморожений сік і довго кричав, оскільки в грудях так сильно боліло, що мені було важко дихати, а тоді підійшов чоловік і спитав, чи зі мною все гаразд, а Мати відповіла:
— А ви самі як гадаєте?
І він пішов геть.
Я втомився від крику, і Мати відвезла мене на таксі назад у квартиру, а наступного ранку була субота, тож вона наказала містеру Шиєрсу піти до бібліотеки й узяти мені книжок про науку й математику, і вони називалися «100 числових загадок», «Походження Всесвіту» та «Ядерна енергія», але вони були для дітей і не дуже добре написані, тож я не став їх читати, а містер Шиєрс сказав:
— Приємно, коли твої старання так цінують.
І я нічого не їв з того часу, коли викинув у Гемпстед-гіз червоний заморожений сік, тож Мати зробила графік із зірочками, як тоді, коли я був маленьким, і вона наливала в мірчу склянку протеїновий напій «Комплан» із полуничним смаком, і я отримував бронзову зірку за те, що випив 200 мл, срібну зірку — за 400 мл і золоту зірку — за 600 мл.
А коли Мати й містер Шиєрс починали сваритися, я брав із кухні маленьке радіо, ішов і сідав у вільній кімнаті, налаштовував його на хвилю між станціями, де був тільки білий шум, вмикав звук на повну й притискав до вуха, а коли цей звук наповнював мою голову й вона починала боліти, я не відчував ніякого іншого болю, наприклад у себе в грудях, і не чув, як сваряться Мати й містер Шиєрс, і не думав про те, що не складатиму свій іспит рівня «А», що в квартирі C Чаптер-роуд, 451, Лондон, NW2 5NG не було саду, і що я не бачив тут зорі.
А тоді прийшов понеділок. Був пізній вечір, коли містер Шиєрс зайшов до мене в кімнату й розбудив мене, і він випив пива, оскільки від нього пахло так, як від Батька, коли він пив пиво з Родрі. Він сказав:
— Ти думаєш, ти такий, бляха, розумний, еге ж. Невже ти ніколи ані на мить не замислюєшся про інших людей, ну? То що, тепер ти задоволений, еге ж?
А тоді зайшла Мати, витягнула його з кімнати й сказала:
— Крістофере, вибач. Вибач, будь ласка, вибач.
Наступного ранку, коли містер Шиєрс пішов на роботу, Мати спакувала багато свого одягу у дві валізи й наказала мені спускатися вниз разом із кліткою Тобі та сідати в машину. Вона поклала валізи в багажник, і ми поїхали. Але то була машина містера Шиєрса, і я спитав:
— Ти вкрала машину?
— Я просто її позичила, — відповіла вона.
— Куди ми їдемо? — спитав я.
— Додому.
— Ти маєш на увазі дім у Свіндоні? — спитав я.
— Так, — відповіла вона.
— Батько там буде? — спитав я.
— Прошу тебе, Крістофере, не чіпай мене зараз, гаразд?
— Я не хочу бути з Батьком, — сказав я.
— Просто… просто… все буде добре, Крістофере, гаразд? У нас усе буде добре, — говорила вона.
— Ми повертаємося до Свіндона, аби я міг скласти свій іспит із математики рівня «А»? — спитав я.
— Що?
— Завтра я маю складати свій іспит із математики, — відповів я.
Тоді Мати заговорила дуже повільно:
— Ми повертаємося до Свіндона, оскільки якщо ми залишимося в Лондоні, то… хтось може постраждати. І я не обов’язково маю на увазі тебе.
— А що ти маєш на увазі? — спитав я.
— Я хочу, щоби ти трохи помовчав, — озвалася вона.
— Протягом якого періоду я маю мовчати? — спитав я.
— Господи, — сказала Мати. — Півгодини, Крістофере. Я хочу, щоби ти помовчав півгодини.