— То ми порозумілися, — сказала я і гордо попрямувала повз Гортензію до своєї кімнати в кінці коридору. Правда, це викликало певне занепокоєння (і мені було прикро за Ісуса і Ганді) — переймати мерзенні методи дев’ятирічного психопата. Та, мушу сказати, вони подіяли безвідмовно.
Я енергійно зачинила за собою двері, скинула своє пальто і почала витрясати з волосся ялинкові голки.
Коли я прибула у вересні до «Замку у хмарах», я могла вибрати собі будь-яке ліжко — посеред року, як правило, кімнати персоналу були ледь чи не наполовину заповненими. Щоправда, одномісних номерів уже не було, тим більше з власним туалетом. А от кімнатка, яку я собі обрала, могла цілком зійти за одномісну, такою маленькою вона була. Там ніхто не хотів спати, бо опалення було зламане і в стіні, ймовірно, був забитий трубопровід, із якого, так само ймовірно, і доносилося моторошне завивання. (А може, казала Деніс із рецепції, це був зовсім не трубопровід, а Біла Пані, яка хоче затягнути душі вгору на вежу.)
Мені було байдуже. Головне — ця кімната належала лише мені. І я завжди була переконана, що зробила правильний вибір. Я любила вицвілі бузкові смугасті шпалери і мансардне віконце в даху, з якого відкривався вид на Обергабельгорн, Дан-Бланш і Цінальротгорн — чотиритисячники навпроти[13]. Це був той самий краєвид, за який гості в панорама-люксі поверхом нижче віддавали цілий статок. (Там, правда, за ці гроші вони отримували ще десять метрів панорамного вікна ну і терасу до того.)
Добре, опалення справді не працювало, але я і без того залюбки спала з відчиненим вікном. Скрутившись калачиком, під грубою периною і двома вовняними покривалами я не замерзала навіть у найхолодніші ночі, а щодо моторошного завивання — до цього мене двічі будило раннього ранку щось схоже на якісь тихі зітхання, але мені саме наснилися жахи, тому я була тільки вдячна за те, що мусила прокинутись.
Друге ліжко під дахом слугувало мені складом для речей, і я дуже неохоче думала про те, що прийдеться його звільняти під час Різдвяних свят для когось із допоміжного персоналу. Тоді було б справді тіснувато, бо, окрім ліжок, сюди більше не влазили ніякі меблі. Тут були тільки дві полиці на стінах, на яких я розмістила деякі свої речі й одяг. Решта лежала у валізі під ліжком. Був там і купальник, який я взяла з помилкових (і дуже наївних) міркувань, що персоналу буде дозволено у вільний час користуватися басейном.
Дотепер усе виглядало так, що кімнатка буде тільки моєю. У готель прибуло явно більше чоловіків, ніж жінок із допоміжного персоналу, тому чоловіки мусили дужче тіснитися у своїх помешканнях, ніж ми тут.
Поки я роздягалася аж до білизни, щоб звільнитися від усіх ялинових голок, то перевіряла свої повідомлення на мобільному.
Моя мама надіслала мені, як і кожного дня, усміхненого смайлика.
«Тато, Фін, Леон і я бажаємо тобі гарного дня в горах. Сподіваємося, ти матимеш змогу насолодитися природою і відпочити душею».
Ну звичайно, мамо, відчищаючи каки в туалеті, завантажуючи гори брудної білизни, бігаючи за зухвалими дітьми й терплячи знущання зарозумілих помічниць покоївок із Лозанни, матиму змогу чудово відпочити. Чиста тобі відпустка.
Повідомлення моєї подруги Делії було, правда, не набагато кращим. «Нарешті канікули!!! Я не вчитимуся як мінімум тиждень поспіль і не думатиму про випускні іспити. Буду тільки тусуватися, пити, дивитися серіали і спати — такий мій план». Тут я згадала про плани Бенових однокласників на канікули, і це змусило мене усміхнутися. «Як тобі в розкішних апартаментах? — писала Делія далі. — Як тобі коктейлі? Уже заселялись якісь солоденькі типи? Молоді мільйонери, що охоче одружаться з витонченою практиканткою? Не забувай, брат дістанеться тоді мені. Дякую і цьомчики, Д.».
Я зітхнула. Делія і я були ще з дитсадочка найкращими подругами, ми завжди все робили разом і навіть обрали однакові предмети в школі, щоб проводити разом кожну хвилину. Коли я змушена була повторювати курс десятого класу, розлука з Делією була для мене найгіршим, що могло статися. Хоч Делія і стверджувала, що це нічого не змінить і що я й без того в думках завжди сидітиму поруч неї, і чи випускатися на рік раніше чи пізніше, теж не має ніякого значення. Та це все було не так. Ніколи ще я не почувалася такою самотньою, як під час повторного курсу десятого класу. Самі думки про те, що я залишуся сидіти в Ахімі біля Бремена, матиму ще один безрадісний рік попереду, коли інші покинуть школу і розлетяться по світу, приносили мені невимовні страждання. Тому я їх випередила.
Звичайно, я б хотіла займатися чимось крутішим і видовищнішим, ніж практика в готелі, та для роботи в резервації гепардів у Південній Африці, проекту з китовими акулами на Мальдівах чи для року