Замок у хмамрах полностью

Задоволена своїм відображенням (дзеркало було присвердлене з другого боку дверей), я причепила останню заколку в волосся, звільнене від ялинкових голок і зібране у вузол, та обернулася до трьох Хуґо.　

— Ну! Настав момент схвального свисту!　

Вони не свистіли, але поглянули однозначно схвально перед тим, як полетіти геть, бо я збиралася зачиняти вікно. Я мусила це зробити, оскільки не хотіла, повернувшись, застати на своєму ліжку сніговий замет. Це завжди так зачаровувало — спостерігати, наскільки різко тут, у горах, змінюється погода. Небо спохмурніло, тому контури гір навпроти виглядали дещо розмитими.　

Стіна хмар насунулась ближче, і вітер набрав більшої сили. Передавали «затяжні снігопади, навіть у низовинах». І хоч через погодні умови прибуття гостей явно ускладниться, я не могла не радіти.　

Це буде, без сумніву, найбілосніжніше Різдво в моєму житті.　

І перше без моєї сім’ї.　

Власне, я очікувала, що мене почне поглинати туга за домом, як тільки я уявлю, що працюватиму протягом усіх свят і перебуватиму серед зовсім чужих мені людей. Але насправді я не відчувала нічого, окрім нервового лоскотання під ребрами.　

Адже очікується так багато подій: принаймні це Різдво точно не буде нудним.　

Хоча згідно з розпорядком у Шато-Жанв’є домашні тварини були категорично заборонені («враховуючи інтереси всіх гостей готелю»), за сьогодні заселилися гості аж із трьома собаками. І це разом із мопсом пана та пані фон Дітріхштайн із кімнати 301, які приїхали вчора, виходило аж чотири винятки, які персонально великодушно дозволив Дратівливий Роман.　

— Є такі, а є такі гості, — любив повторювати він. — І для таких ми робимо тут можливим усе.　

Фон Дітріхштайни, безумовно, були такими гостями; не тільки справжні аристократи, а й представники преси: він — фотограф, вона — позаштатна журналістка. Їм уже роками ввіряли ексклюзивні репортажі з новорічного балу та інтерв’ю зі знаменитостями. Власне, проти мопса фон Дітріхштайнів, навіть враховуючи інтереси всіх гостей готелю, не було чого протестувати. Він був такий тихий і нерухомий, що я спочатку думала, що це опудало чи якась моторошно-правдоподібна коробка для цукерок, де потрібно було відкрутити голову, щоб дістатися до шоколаду всередині. Він навіть слину не пускав, що для мопса було вкрай незвичним.　

Пуделі колишньої золотої медалістки з фігурного катання Мари Матеус були виразно жвавішими. Та й вони теж поводилися на рецепції дуже навіть пристойно. І це незважаючи на те, що Роман Монфор, який прибув незадовго до того в готель, їх безперестанку плескав по голові.　

За прибуттям ведучої я, добре заховавшись, спостерігала з кімнати консьєржа. Звідси було прекрасно видно ціле фойє аж до обертових дверей, і навіть площу перед готелем. Можна було почути все, що говорилося на рецепції, розташованій по діагоналі навпроти, і при цьому почуватися надійно захищеною за дерев’яною стійкою. При потребі, зробивши лише один крок уліво, можна цілком зникнути з поля зору, що я негайно і зробила, як тільки з’явився власник готелю. Хоча він мене і так ніколи не помічав.　

— Золотенькі песики, такі ж золоті, як і їхня золото-медальна-власниця, — сказав він веселим голосом до Мари Матеус і сам розсміявся зі своєї такої оригінальної гри слів.　

Обличчя його сина Бена, що стояв на рецепції, на якусь мить перекривилось, та він відразу ж себе опанував.　

Витративши якийсь час на годування коней, Бен уже, напевне, не встигав розпакувати свої речі й мусив негайно приступити до реєстрації гостей. Або він був настільки самосвідомим, або ж батько тероризував його так само, як і інших своїх працівників.　

Однак якби це було так і Бен працював задарма, то Роман Монфор не міг погрожувати йому скороченням платні чи достроковим звільненням.　

Дещо прохолодний тон привітання батька з сином я дуже точно вловила зі своєї схованки. Якщо чесно, то Роман Монфор навіть наполовину так сердечно не усміхався до Бена, як він щойно усміхався до пуделів, а Бен взагалі не усміхався і тільки дивився якось занепокоєно. Коли він надійшов, його батько саме давав прочухана Мозер-Анні, яка наважилася перетнути фойє.　

— Що я вам казав? — зашипів він на неї.　

— Що ви не хочете бачити моє зморщене, як яблуко, обличчя там, де я могла б налякати ним гостей? — Мозер-Анні була найстаршою серед покоївок панни Мюллер, а може, навіть найстаршою покоївкою в цілому світі, якщо поглянути на всі зморшки і складочки на її обличчі та на руки, всіяні старечими плямами. Мозер-Анні нікому не розповідала, скільки їй років. Тільки те, що вона покине «Замок у хмарах» лише тоді, коли вже не зможе махати віничком.　

А це точно настане ще не скоро: ніхто, навіть панна Мюллер, не розмахував віничком із таким запалом, як це робила Мозер-Анні, ніхто не дерся так безстрашно на драбини, щоб стерти пил із карнизів і плінтуса на стелі, і ніхто не відав більше за неї про те, як боротися з подряпинами і плямами на меблях і килимах.　

— Вибачте, це більше ніколи не повториться.　

І поки Роман Монфор обертався, щоб привітатися з сином, вона поспіхом спробувала щезнути з-під його похмурого погляду.