— Ах, ось де ти, практичко! — Зарано зраділа. Правда, це не панна Мюллер несподівано вигулькнула з душової і нависла наді мною до того, як я дісталась дверей своєї кімнати. Це була Гортензія, майже така ж жахлива, якщо не гірша. Вона була тут усього два дні, але явно вирішила зненавидіти мене вже з першої хвилини, не зрозуміло чому. Вона і три її подружки, Камілла, Ава і Забулаім’я, були студентками готельного коледжу в Лозанні, куди панна Мюллер подала запит на підсилення своєї команди. Дотепер я не могла зрозуміти, чи їхня праця зараховувалася до навчання, чи їм просто добре оплачували за підробіток покоївками на канікулах, — у всякому разі здавалося, що в ієрархії вони бачили себе за кілометри над практиканткою, і це наче давало їм право командувати мною і понукати.
— Бачиш ось це, практичко? — Гортензія тицьнула мені під ніс довгий рудий волосок. — Саме знайшла його в умивальнику. І це бридота. — Вона так вимовила це слово, ніби пише його з подвійною Р і трьома О. — Ніби недостатньо жахливо, що ми мусимо жити в цьому старому сараї в неприйнятних умовах! Якщо ти й далі хочеш митись із нами в цих допотопних душових, то принаймні хоч прибирай за собою! Ти це зрозуміла?
Я ковтнула. Оскільки тут більше ні в кого не було довгого рудого волосся, то це, очевидно, було моє. Я сама дуже не люблю волосся в умивальнику, тому завжди слідкую, щоб не залишити там якесь. Та ось знайшовся привід вважати, що цього разу мені це не вдалося.
Я глибоко вдихнула повітря.
— Можливо, ти пригадуєш, як ви сьогодні вранці виштовхали мене з душової, бо хотіли всі четверо разом почистити зуби? Тому в мене не було можливості…
— Бла-бла-бла! Я не хочу більше прибирати щось таке бридке за тобою, це зрозуміло, нечупаро?
Гортензія струсила волосину геть і глянула на мене з огидою.
— Боже, це що, ялинові голки у твоїх патлах?
Я знову ковтнула. Це вперше мене хтось обізвав і справді вважав нечупарою. Тут я на мить розгубилася. На випадок виникнення ситуацій, коли не зрозуміло, як діяти далі, моя подруга Делія і я вигадали гру, яка називалася «Що зробив би Ісус?», у якій замість Ісуса — цю гру ми винайшли на дуже нудному уроці релігієзнавства — можна було б підставляти будь-кого. З практичної точки зору Ісус був не дуже вдалим прикладом, бо він міг ходити по воді й перетворювати воду на вино. На моєму місці він просто поклав би на Гортензію руку і звільнив би її від бісівської хамовитості. Я б могла це спробувати, але уявляю собі реакцію Гортензії, якби я поклала їй руку на чоло і пробурмотіла щось на кшталт: «Вийди з неї, демоне!» Та не виключено, що вона дала б мені гучного ляпаса. І я мусила б підставити їй ще й ліву щоку…
— Що таке? Відняло мову, практичко?
Я роздумувала далі. Що зробив би… ем-м… Махатма Ганді на моєму місці? От чорт. Я була сьогодні не в формі. З іншого боку — хіба Ганді не казав: «Не давайте собі вести перемовини зі страху, але й не давайте страху стати на заваді перемовинам»?
Ну добре. Ледь усміхаючись, я поправила на носі уявні окуляри Ганді.
— Ми можемо про все поговорити, дорога Гортензіє. Якщо ви хочете, щоб я за собою прибирала, то не дозволяйте собі мене отак виштовхувати, поки я ще не закінчила. Давайте спробуємо таке завтра.
Але я відразу помітила, що Гортензію це не вразило, навпаки, виглядало на те, що Ганді налаштував її дуже агресивно.
Можливо, мені потрібно було зробити просто те, що зробила б вона, подумала собі я, тоді як вона повторювала своє «бла-бла-бла». Тому що зазвичай напруження знімається, коли починаєш розмовляти з людьми їхньою мовою. Я притиснула руки до стегон, зіщулила загрозливо очі й випалила неприємним гугнявим голосом:
— Сама бла-бла-бла. І не смій мене більше називати нечупарою. Чи практичкою. Зрозуміло?
— А то що? — Гортензія виставила своє підборіддя ще далі вперед, ніж я своє. — Видаси нас Мюллер? Можеш, звісно, спробувати, та, боюся, до нас вона буде прихильніша більше, ніж до тебе, практичко. — І з переможною посмішкою додала: — До твого відома: так сталося, що Камілла — племінниця Мюллер. Її улюблена племінниця!
Ага. Ну це, звичайно, дещо прояснювало.
Це був виразний знак уже завершувати з цією мерзенною людинкою. І цієї миті я запитала себе, а що б зробив Дон Буркгарт-молодший на моєму місці. І вже чула, як промовляла:
— До твого відома, Гортензіє Гохнесіх, помічнице прибиральниць із Лозанни, я тут значно довше, ніж ти, й уже маю деяких друзів у готелі. — О, це було те, що треба! Я справляла враження такої ж загрозливо привітної, як Дон, коли заводив мову про зв’язки свого тата. Тільки, звісно, без швейцарського акценту й милого шепелявлення. — Друзів, яким дуже не подобається, коли зі мною погано обходяться, — продовжила я. — Або коли цей шанований дім називають старим сараєм.
Гортензія відкрила було рот, аби щось відповісти, але в цей момент порив вітру пронісся коридором і двері до душової гучно захряснулися.
Ми одночасно злякано здригнулися, та, поки Гортензія здивовано озиралась, я дивним чином відчула підтвердження своїх слів.