Пан і пані Людвіг по-змовницьки підштовхнули одне одного, побачивши кішку, і заусміхалися. Я приписала сивочолу пару з кімнати 107 до своїх улюбленців, бо вони завжди трималися за ручки, читали одне одному вірші й були просто чарівними. Він називав її «моя прекрасна», а вона його «мій милий», і вони, здавалося, були дещо поза часом зі своїми старомодними зачісками й одягом, які мали б справляти враження елегантних і модних, та були не більше, ніж просто скромними. Було легко помітити, що вони не звикли, щоб їх обслуговували, і що їм страшенно незручно, коли інші роблять щось за них. Кожного дня вони залишали на комоді п’ять франків із запискою: «Це для вас, дорога покоївко!» А я завжди клала їм на подушку не одну, а дві «На-добраніч-шоколадки» і чесно несла гроші в бюро до скарбнички для чайових, хоча була цілковито впевнена, що ці гроші були для мене. Не беручи до уваги інших не надто уважних покоївок, Людвіги завжди обдаровували мене похвалами, навіть коли я виконувала свою звичну роботу, наприклад приносила твердішу подушку або чистила взуття.
Ще будучи молодою дівчиною, пані Людвіг мріяла повальсувати на новорічному балі в Шато-Жанв’є у прекрасній сукні та з тіарою у підібраному вгору волоссі. Вона завжди переглядала фотографії в глянцевих журналах, де відомі, багаті та красиві танцювали, сміялися і пили шампанське у великому бальному залі.
Я буквально чула, як звучали скрипки, — відкрилася вона мені одного дня, а пан Людвіг додав: О так, це вона могла, — і при цьому закохано на неї подивився.
Коли їй був двадцять один рік, вона познайомилася з паном Людвігом, і відтоді достоту знала, в чиїх руках хотіла б танцювати на балі. Вони одружилися через чотири місяці після знайомства. Оскільки Людвіги не були ані відомими, ані багатими, перебування в Шато-Жанв’є для них було недосяжно дорогим, проте це їм не перешкоджало бути щасливими.
Роки минали, вони виховали трьох дітей, збудували невеличкий будинок і тяжко працювали, щоб виплатити кредит.
— Та вона ніколи не припиняла мріяти про «Замок у хмарах», — сказав пан Людвіг на цьому місці своєї розповіді (яку я трішки скоротила), а пані Людвіг додала:
— Мріяти потрібно, це дає залишатись молодим.
Саме тому пан Людвіг таємно брав уроки танців і тридцять років відкладав гроші, поки не зібрав достатньо, щоб дозволити собі перебування у «Замку у хмарах».
— Він навіть хотів купити мені тіару для балу, — сказала пані Людвіг, посміхаючись і лагідно поплескуючи пана Людвіга по руці. — Та це мені видавалось аж занадто. Я і без того буду найстаршою, та водночас найщасливішою дівчиною, яка коли-небудь танцювала на цьому балі, хіба не так, мій милий?
— Ти будеш найгарнішою поміж усіх, — відповів він, і я крадькома змахнула сльози розчулення з очей. Якщо це не було романтично, то я тоді взагалі не розумію, що таке романтика.
Те, що вони зараз сиділи у фойє, читаючи газету, і тримали обертові двері в полі зору, зовсім не було збігом. Вони були щонайменше такі ж допитливі, як і я, і не хотіли пропустити прибуття якоїсь, можливо, знаменитості. Від Мари Матеус вони були в неймовірному захваті, як і тоді, коли у кімнату 110 вселилася баронеса підшипників, відома мільярдерка і меценатка, разом зі своїм помітно молодшим супутником.
Якщо пощастить, то ще до вечері прибудуть британський актор, велика сім’я американського текстильного магната й екстравагантні росіяни з панорама-люксу.
Я поглянула на Бена. Тепер, коли його тато зник, я нарешті наважилася з ним заговорити.
— Хочеш цукерку? — гукнула я впівголоса. — Марципановий трюфель мадам Клео, партія Б-класу.
— О Боже, так, кидай, — сказав Бен. — Вмираю з голоду.
На мить я відчула сильне бажання зробити те, що він попросив, і жбурнути трюфель через все фойє. Але, по-перше, до рецепції було досить далеко, по-друге, трюфель мав би оминути на своїй траєкторії польоту колону, прикрашену ялинковою гірляндою, що було нереальним, ну і, по-третє, тільки Господу відомо, як було б жаль, якби трюфель упав на підлогу.
— Та йди вже, — сказав мсьє Роше, ніби прочитав мої думки. — Я вже наївся марципанових трюфелів на ціле століття.
Й оскільки навколо було все ще тихо й мирно, я взяла тарелю з трюфелями і покинула кімнату консьєржа. Щоб не перелазити через стійку (це, звісно, було б набагато швидше, але не дозволено правилами), потрібно було йти через задні двері та через службове приміщення без вікон, зате з купою дверей, а вже звідти у фойє.
Надворі почав падати сніг. Сніжинки м’яко танцювали свій танок у світлі ліхтарів. Із бару, що був у східній частині будинку, долинали тихі звуки фортепіано, поки я роздавала цукерки Бену, Людвігам («О, як приємно! Яке тут чудове обслуговування!») і двом пажам.
Один із них, Ніко, на мить завагався.
— Під час роботи їсти заборонено, — сказав він.
— Хм, — зробила я, проте в мене не вийшло це так м’яко, як у мсьє Роше.
Ніко нерішуче хотів почухрати голову, але через безглуздий головний убір пажа йому це не вдалося.