— І здається, що зараз із-за рогу, човгаючи, з’явиться дворецький з абатства Даунтон, — продовжила вона й демонстративно позіхнула. Але тут її погляд затримався на Бені й очі розширилися.
Вона підійшла до рецепції, кинула свою до запаморочення шикарну сумочку карамельного кольору на стійку. — А ти, певно, Бен? Бен Монфор?
Бен усміхнувся, як мені здалося, дещо збентежено.
— Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є.
Я взагалі-то хотіла скористатися моментом і шмигнути в безпеку, до кімнати консьєржа, та з остраху щось пропустити я рухалася, як у сповільненій зйомці. Моя англійська в принципі була досить непоганою завдяки неймовірній кількості британських та американських серіалів, які ми з Делією передивилися в оригіналі, бо не хотіли чекати перекладу. А ця дівчина ніби саме з одного з них. Виконувала роль білявої бестії.
— Не може такого бути! — Вона сперлася ліктями на свою сумочку і продовжувала витріщатися на Бена. — Боже мій! Мені бракує слів! Та як це тут нічого не змінилося! Беру свої слова назад. Востаннє, коли ми бачилися, ти був на десять сантиметрів нижчим за мене, в тебе було повно прищів і ти мав якогось горба.
Бенова посмішка похолодніла.
— Сподіваюся, подорож була приємною, а турбулентність не зіпсувала політ, — сказав він бездоганною англійською.
Я вже прокралася повз рецепцію і тримала курс на мсьє Роше, який саме говорив по телефону, проте й далі, як у сповільненій зйомці, наче під примусом.
Дівчина не відповідала.
— Я не можу зрозуміти, звідки в тебе раптом з’явилися ці широкі плечі. — Вона продовжувала мрійливим голосом: — Коли ми були маленькими, ми гралися разом у хованки, ти вчив нас їздити на скейті й завжди так дивно пах хлоркою. Якби ж я знала… Але ніхто і припустити не міг, що ти коли-небудь станеш таким красунчиком! — Вона закліпала своїми довгими віями. (Я мала змогу це спостерігати, бо, на мій власний подив, вона раптом почала задкувати.)
— Ти ще пам’ятаєш, хто я?
Бен кинув поглядом на мене. Я могла помилятися, але скидалося на те, ніби ще трішки — і він втратить терпець.
— Ну звичайно, пам’ятаю! Ти одна з дівчат Барнбрук, — відповів він, а тоді надзвичайно привітно додав: — Ми, як і кожного року, раді вітати вас тут у себе.
— О ні, ні, ні! Я не одна з дівчат Барнбрук. Я
Серйозно? Мда. Те, як вона його вимовляла, — «Ґретчн» — звучало радше як невдалий пчих.
— Ласкаво просимо, Ґретхен! — Бен продовжував усміхатися своєю прохолодною посмішкою, а я втелющилась плечима в колону, і це вирвало мене з мого дивного задкувально-підслуховуюче-витріщального процесу й привело до тями. Я не могла втрачати зараз ні хвилини, якщо хотіла зберегти свій статус невидимки.
Останні метри до службового приміщення я подолала впевненим підтюпцем. Я саме вчасно зачинила за собою двері перед тим, як Роман Монфор увійшов до фойє з рештою Барнбруків.
Мсьє Роше поклав слухавку на тримач, коли я прошмигнула в кімнату. (Там справді були слухавка і тримач. По всьому будинку телефони технічно були приблизно сучасні, але цей стояв тут із сорокових чи п’ятдесятих років минулого століття. І я вже тисячу разів його фотографувала, бо ніяк не могла намилуватися його старомодним диском і елегантною формою.)
— Аеропорт у Сьйоні закрили через завірюху. Приватний літак Смірнових мусив приземлитися в Женеві. Про всяк випадок я переніс трав’яний спа-масаж пані Смірнової на завтра.
— О, в них і власний літак є?
— Повний ангар, якщо не помиляюся, — відповів мсьє Роше. Та я слухала його тільки одним вухом, бо друге мені було потрібне, щоб не пропустити нічого по той бік, на рецепції.
А там почався хаос. Розподілити Барнбруків і їхній багаж по шести кімнатах, особливо коли всі говорили один поперед одного, виявилося завданням складнішим, ніж очікувалось. Бен ледве встигав відповідати кожному. Його дядька все ще не було.
Обоє Людвігів із насолодою стежили за метушнею зі свого дивана, а Дон, здається, знову кудись зник, я ніде його не бачила.
Голос Гретхен чітко виділявся з цього гулу голосів.
— Елло! Це Бен Монфор! Він що, минулого року теж був таким красунчиком, а ти просто забула мені про це сказати?
Усвідомлення того, що в Бена вже немає ніяких прищів, не давало їй, очевидно, зрушити з місця. То, либонь, справді були якісь жахливі прищі.
— Мене, власне, не було того року, бо в мене був інфекційний мононуклеоз. — Її голос став гучнішим. — Або, як каже бабуся, «хвороба поцілунку».
— Тс-с-с-с, — тихо мовила я. Це вже переходило будь-які межі.
— Велика сім’я, правда? І така жвава. — Мсьє Роше поблажливо мені посміхнувся.
У своєму запалі я, певно, занадто перехилилася через стійку.
— Ти вже давно не зустрічала однолітків, еге ж?