— Рання пташка отримує принаймні вільну душову, — сказала я сама до себе. Надворі було так темно, хоч в око стрель, і я не могла розрізнити, чи падав ще сніг. Завивання і свист бурі припинилися. Я намагалася якнайтихіше прокрастися коридором.
Я спокійно прийматиму душ, знаючи точно, що Гортензія, Камілла і компанія ще глибоко сплять.
Коли я вчора прийшла зі своєї вечірньої зміни в кімнату, я влипла рукою в якусь м’яку штуку, намащену під дверною ручкою моїх вхідних дверей. А Гортензія і її три подруги, що явно мене чекали, намагаючись потрапити до себе в кімнату, ледве чи не застрягли в дверях, душачись зі сміху.
Зубна паста під ручкою, ха-ха, як оригінально.
— Хтось перечитався книжок про життя в гуртожитку, — сказала я, коли йшла попри них у душову, щоб змити зубну пасту. У це неможливо повірити, та вони всі були в однакових піжамах у горошок і з рюшами. — Що далі? Подушка-пердушка?
— О-о-о! Практичка дується!
Ідучи за мною у своїх піжамах у горошок і при цьому дурнувато регочучи, вони візуально й акустично страшенно нагадували мені стадо плямистих гієн із документального фільму, який я колись дивилась.
— Ти що — геть жартів не розумієш?
Ні. День тоді видався довгим. І достатньо веселим.
Тепер я була десь приблизно так само налаштована жартувати, як антилопа гну з фільму, яку вполювали гієни і з’їли на вечерю.
Розлючена, я змивала пасту з руки, поки Камілла, стоячи зліва від мене, біля сусіднього умивальника, самовдоволено розглядала себе в дзеркало.
Ава, Гортензія і Забулаім’я зайняли праву сторону. Ава взялася заплітати своє довге темно-русе волосся. Забулаім’я грайливо підморгувала своєму відображенню в дзеркалі, а Гортензія мочила холодною водою зап’ястя і прикладала їх до своїх скронь.
Я закрутила кран.
— Я справді втомилася і страшенно хочу спати. Якщо ви маєте намір мене відлупцювати й запхати головою в унітаз, то робіть це вже або відкладіть на завтра.
Усі четверо приголомшено подивилися на мене.
— Ку-ку? Та прийди ж ти до тями, — прогундосила Гортензія. — Це був усього лиш безневинний маленький жарт. Просто ти не дотримуєшся правил.
— Перепрошую?
— Ти користуєшся душовими одночасно з нами, — пояснила Ава.
— І потім, ти стала поводитись нахабно. — Забулаім’я докірливо дивилася на мене.
Камілла енергійно закивала.
— А тепер ти ще й стала брехати, говорячи, що ми хочемо тебе відлупцювати й запхати твою голову в унітаз.
— У вас що, провали в пам’яті? — обурено закричала я. — Ви мене штовхали й ображали. І обмастили пастою мою дверну ручку.
— Так, бо ти погрожувала Гортензії своїми уявними друзями, — сказала Камілла. — Моя тітка порадила нам не дати себе залякувати.
— Що? Та хто тут кого залякує?
Та це ж я стовідсотково була антилопою гну в цій історії.
— А тоді ти ще й натрусила гидкого волосся в умивальник, — додала Забулаім’я.
— І до цього всього ти ще й потворна, — сказала Ава.
У цей момент кран умивальника ніби збожеволів. Виглядало на те, що він буквально зірвався і вистрелив потоком води прямо на Авину піжаму.
Усі чотири плямисті гієни відскочили з криками назад, та кран уже знову заспокоївся.
Оскільки цього ніхто не зробив, я закрутила кран і вже обернулася, щоб іти. Мене ніхто не зупиняв. Вони всі четверо недовірливо витріщалися на умивальник.
дверях я ще раз обернулася. Як щойно сказав мій уявний друг кран — залиште мене у спокої. З тим трубопроводом щось коїться, — пробурмотіла замість відповіді Гортензія у бік Камілли. — Цей готель і справді в допотопному стані. Навіть якщо твоя тітка поводиться так, ніби це «Рітц Карлтон»[8].
Так, і тут вона, чорт забирай, мала рацію. Принаймні покоївки в «Рітц Карлтоні» були точно в рази приязнішими.
Коли я після душу прокрадалася свіжа, одягнена і причесана повз їхню кімнату, хтось із них чотирьох голосно хропів. Це, швидше за все, була Гортензія, бо хропіння було якесь наче крізь ніс.
На шляху вниз до кухні, розташованої у підвалі під рестораном, я не зустріла жодної людини. Та це зовсім не означало, що всі, окрім мене, ще спали.
У готелі завжди хтось не спав. Чи, як любив казати мсьє Роше: «“Замок у хмарах” ніколи не засинає».
Через те що конкретного розкладу харчування для працівників не було, в кімнатці перед кухнею завжди стояла для нас якась їжа.
Коли я прийшла, то застала одного з молодих кухарів, П’єра, за розкладанням сиру на таріль, а повітря наповнював аромат свіжоспеченого хліба. Ранковий стіл тут, унизу, майже нічим не поступався тому, що був у ресторані для гостей. Ну добре, композицій із ягід, викладених концентричними колами, свіжовичавлених соків чи підставок зі скляночками з манговим лассі тут не подавали, але все інше було протягом цілого дня. З обіду тут був завжди гарячий суп, маленькі пиріжки з м’ясом, миски з яблуками, помаранчами і морквою, часто запіканки на платформах із підігрівом, свіжий хліб, холодна печеня, тістечка і торти опісля — з голоду тут точно не помреш.
— А ти рано, — сказав П’єр.
— Ти теж.
Я, сповнена щастям, відкусила окраєць хрусткого, намащеного маслом хліба і відкинулася на один із небагатьох стільців.