— Це… я можу пояснити, — белькотіла я. — Це Дон… — Та що ж зробило це підступне Бембі? Просто на зло комусь зібрав собачу купку, розмістив її у вестибюлі, щоб подивитися, що ж буде далі? Хто в це повірить? Як і в те, що хтось може бути настільки дурнуватим, щоб хотіти зібрати згадану собачу купку в дитячу шапку для того, щоб якось її викинути. Мене переповнила ненависть до самої себе.
— Бідолашна Ґрейсі, — шепотів Дон. — Це її улюблена шапка.
Роман Монфор схопив мене за лікоть.
— Навіщо ви вкрали цю шапку? — запитав він так повільно й виразно, ніби я була глуха. — І що за коричневу штуку ви там ховаєте? Можливо, наркотики?
Роман Монфор обернув голову, не відпускаючи мене.
— Агов! Хтось може мені пояснити, хто ця особа, що поводиться в моєму готелі як божевільна?
Я чула, як грюкнули двері кімнати консьєржа, і здогадалася, що це мсьє Роше вирушив мені на допомогу. Разом із тим Бен на рецепції почав було щось говорити. Та Ніко, паж, випередив їх обох.
— Це Еполет, — сказав він і самовдоволено кивнув.
— Це, перепрошую, хто? — Роман Монфор вирвав у мене з рук шапку з котячими вушками.
— Еполет, — гордо повторив Ніко.
— Це практикантка на рік, — втрутився Бен. — І вона чудово виконує свою роботу. Зараз, власне, вихідна, та, незважаючи на це, допомагає тут, унизу…
— Я це можу підтвердити, — задихано промовив мсьє Роше. Він розгладив свій костюм. — Фанні Функе — найкраща практикантка на рік серед усіх, які тут коли-небудь були.
— І що ж вона сховала в улюбленій шапці нашої гості? — гаркнув він, але якось притишено.
Я знала, що він із радістю додав би гучності, але через гостей на сходах не наважувався.
Я нажахано спостерігала, як він відкриває шапку.
— Що це в біса таке?
Усі зазирнули до шапки Ґрейсі. Вигляд був не найкращий.
Дон заговорив першим.
— Виглядає як шматок цілковито розтовченого шоколадно-вершкового торта, — сказав він, протягнув свого пальця й облизав його. — Єп. І смакує як шоколадно-вершковий торт. Тепер залишається питання, як він потрапив до шапки Ґрейсі.
У мене було відчуття, що мої коліна підкошуються.
Я купилася на собачу купку, вміло виліплену дитячими руками зі шматка шоколадно-вершкового торта. Навіть запах собі уявила.
— Я не думаю, що нам варто заглиблюватись у деталі, Доне. — Бен зробив таке обличчя, ніби раптом усе зрозумів. Екстрамилий, ультраневинний погляд Дона не справив на нього ані найменшого враження. — Я перед цим бачив тебе зі шматком торта. Саме тут, на цьому місці. — Він звернувся до свого тата: — Фанні просто спробувала приховати незграбність Дона. Ось і все.
— Шапкою? — буркнув Роман Монфор, розглядаючи мене прищуленими очима.
Я дивилася на нього, цокотячи зубами. Тоді, на моє щастя, до дверей під’їхала чергова машина.
— Я за вами наглядатиму, юна пані. — Роман Монфор втиснув мені в руку шапку Ґрейсі. — Приведіть її до ладу. Ми не терпітимемо в готелі ніяких дурниць.
І, не чекаючи моєї відповіді, обернувся до Ніко:
— Чого ви тут стоїте, як відморожений, і витрішки продаєте? Там же прибули нові гості.
Уночі мені наснилося, що я кружляла на струменях повітря довкола «Замку у хмарах» разом із сімома Хуґо, ніби була однією з них. Це було незвично — споглядати замок згори. Він виглядав, наче казкова, помережена тріщинами скеля, яка випиналася зі снігу, ніби шмат гори. Що нижче ми опускалися, то більше я могла розпізнати деталей. Стрімкі дашки веж, ковані перила даху, великий світильник на сходах, неначе у вікторіанській оранжереї. Унизу, в снігу перед готелем, стояв мсьє Роше разом із Забороненою Кішкою. Коли він мене побачив, то почав усміхатися, витягнув із нагрудної кишеньки хустинку і помахав мені нею.
— Тепер ти будеш краще рости, Фанні, — сказав він. — Бо черв’ячка піймає рання пташка…
І на цьому місці я, власне, прокинулася. Просто так, без жодної на те причини. Телефон показував чверть на п’яту. Я хотіла було перевернутись на інший бік, щоб додивитися свій прекрасний сон. Зрештою, в дитячу кімнату на четвертий поверх мені потрібно було аж на дев’яту годину. І прийти туди виспаною ніяк би не зашкодило. Тим паче, якщо Дон захоче втілити свої погрози і також там з’явиться.
Та не встигла я ще стулити повіки, як зі стіни почувся тихий стогін. Спершу нерішучий, та дедалі енергійніший і згодом більш схожий на якесь осудливе покашлювання. Через п’ять хвилин я не витримала й сіла на ліжку. Забитий трубопровід вирішив сьогодні вранці видати із себе всі стримувані останні кілька місяців звуки. Я увімкнула нічник і встала. Звичайно, це була тільки моя уява, та тепер трубопровід видавав звуки, схожі на задоволення. І, якщо чесно, я навіть почувалася до певної міри виспаною.