— А я б сказав запакувати його, підписати «для пані Людвіг» і підкинути на рецепцію, коли ніхто не бачитиме. Адже цей мсьє Роше знатиме, що перстень від нас…
— Та це ще більше приверне увагу, коли пані Людвіг отримає підозрілий пакунок від незнайомця і знайде там перстень… — Ця ідея теж була не дуже. — Хоча мсьє Роше ніколи б нічого нікому не розповів…
— І в нього не виникне до нас жодних запитань? — Трістан глянув на мене, звівши брову дугою.
— Виникне, — мусила визнати я. — Авжеж, що виникне.
Приглушені звуки фортепіано, що долинали до нас зі сходів, звіщали, що в барі саме розпочалися різдвяні співи.
«Свя-а-ата ні-і-іч», — співали внизу.
— А можливо, нам треба підійти до цього простіше?
Я дочекаюсь зручного моменту і скажу пані Людвіг, що хтось знайшов її перстень. Манфред, наприклад.
— Хто такий Манфред?
— Не існує ніякого Манфреда. Це і є найгеніальніше в цьому плані, — випалила я з дедалі більшим захопленням. — Манфред знайшов перстень, коли чистив басейн, а тоді поїхав у свою заслужену тритижневу відпустку. Тож пані Людвіг не зможе йому подякувати. Але вона спокійно може всім розказувати, що Манфред знайшов перстень. А оскільки Манфреда не існує, то і зробити йому ніхто нічого не зможе.
Трістан криво посміхнувся.
— Я думаю, ця ідея має багато плюсів. Але є ще певні недопрацювання.
— Дуже сподіваюсь, що ти не вигадуєш зараз якихось виправдань, щоб залишити перстень собі. — Я недовірливо примружила очі. — Віддай його краще мені.
Трістан знову вигнув брову дугою — це в нього виходило дуже добре — і з готовністю запхав руку в кишеню.
Мені стало страшенно ніяково. Це було просто немислимо, що він годинами носився з кількома мільйонами в кишені. Та ще до того, як передати мені перстень, двері Теремін-люксу відчинилися, і звідти вийшли Елла й Гретхен. У них були схожі сукні й зачіски. Елла у вінтажній червоній сукні, на Гретхен була така сама, але блакитного кольору. Заплетена над чолом косичка стримувала, наче обруч, їхнє завите світле волосся.
Хоч і дуже неохоче, та я мусила визнати, виглядали вони приголомшливо. Проте, видно, вони це також чудово усвідомлювали, судячи з поглядів, якими вони нас оцінили, а тоді усміхнулися. Я шкодувала, що цього разу аналогічний рефлекс не спрацював і я не заскочила до ніші, аби сховатися. Тепер я дуже добре розуміла, як жилося Емі. До цього моменту я почувалася чудово, та Еллі й Гретхен без слів вдалося зробили так, що я тепер здавалася собі потворною і жалюгідною. І цілковито зайвою.
— Хай, Трістане, — з придихом вимовила Гретхен.
— Щасливого Різдва, Трістане, — проспівала єлейним голоском Елла. — Побачимося зараз за вечерею?
— Я чекаю на свого дідуся. — Трістан увічливо усміхнувся.
— Ну, тоді ще побачимось.
Елла і Гретхен граційно попливли сходами донизу.
Якби вони не підсміювалися і не шепотілися занадто голосно: «Це ж та прибацана покоївка? Думаєш, у нього така ж тяга до персоналу, як у нашого двоюрідного діда Джеремі?» — то можна було б просто милуватися їхньою красою і відблисками світла люстри на їх золотавому волоссі. Проте…
— Що за дурнуваті дівиці, — сказав Трістан.
— Скажи? — Я відчула помітне полегшення від того, що золотаві відблиски його не засліпили. — Але решта дівчат Барнбрук просто чарівні. Веселі, добродушні й розумні. Якби ти трішки пофліртував з Емі, це пішло б їй тільки на користь. Елла й Гретхен припинять поводитись так, ніби вони королеви цього світу, а Ейден, можливо, подивиться на Емі іншими очима…
Трістан роздратовано нахмурив чоло.
— У нас є зараз важливіша тема, чи не так?
— Так. Манфред. А ти саме хотів віддати мені перстень.
Та це, здавалося, було не так легко зробити. Згори пролунав короткий двоголосий гавкіт, потім стукіт дверей, а тоді сходами почала спускатися Мара Матеус. Вона також була одягнена у просто неперевершено красиву сукню. Верх був вкритий численними стразами.
І я запитувала себе, чи зможе вона перевершити себе й виглядати на новорічному балі ще бездоганніше.
Трістан не чекав, поки Мара Матеус дійде до нас, він схопив мене за руку й потягнув у коридор, який вів до його кімнати.
— Ходімо, он там нам ніхто не заважатиме.
Ну так, тут він мав рацію. А то ще хтось побачить, як ми вовтузимося з тим перснем, і всі наші мудрування будуть марними. Ми пробігли повз Теремін-люкс і повз кімнати 212 і 211 (у якій жив Трістан зі своїм дідусем) аж у кінець коридору до маленького вестибюля. Той самий вестибюль, у якому Дон витирав свої брудні від шоколаду руки об оксамитові портьєри і який Емі описувала як одне зі своїх улюблених місць. Я його теж дуже любила. Там були два м’які диванчики, один навпроти одного, а на стіні висіла картина олійними фарбами в позолоченій рамці. На ній була зображена сумна дівчинка в матросці, яка гладила кішку.