— Таж не прикидайтеся ви такою дурною! — крикнув Роман Монфор. — Ви візьмете на себе ексклюзивний догляд за дівчинкою. Звісно, що пан… ем…
Та Каролін мала своє бачення ситуації.
— А що ж буде з іншими дітьми? — поцікавилася вона.
На чолі власника готелю почала надуватися загрозлива вена люті. Та оскільки Віктор Єгоров, який саме гойдав Дашу на конику, дещо спантеличено глянув у наш бік, міна на його обличчі розгладилася, як від помаху чарівної палички, а рот скривився в поблажливу посмішку.
— Це не ваш приватний садочок, пані… ем… — продовжив він надзвичайно привітно. І кожен, хто не розумів німецької, міг би подумати, що він саме засипає Каролін компліментами.
Я поняття не мала, як йому так вдавалося, та в будь-якому випадку це була акторська майстерність вищого рівня.
— Не ви визначаєте тут правила, а я. І якщо я кажу, що ви берете на себе приватний догляд за маленькою Дашею, то я попрошу не починати дискутувати зі мною перед гостями, а слухняно кивати й тішитися, що у вас буде додатковий заробіток.
Каролін підвела брови і хотіла щось заперечити, та Роман Монфор підняв руку:
— Я ще не закінчив. Що стосується інших дітей — практикантка візьме на себе догляд за ними на цей час.
Він показав підборіддям на мене, і я здригнулася, так ніби він у мене поцілив.
Брови Каролін не просто полізли на чоло, вони вже сягали волосся на голові.
Тим часом маленька Фія підбігла до коника-гойдалки.
— Я теж хочу їхати! — заскрекотала вона тоненьким голоском.
Віктор Єгоров, усміхнувшись, підняв її і посадив за своєю донечкою на коника. Обидві дівчинки радісно запищали, коли коник захитався.
— Тепер ви зрозуміли, пані… ем-м-м… Імгоф? — Монфор ще дужче понизив свій голос. Хоч він і досі посміхався, погляд його залишався вбивчим. Я змусила себе стиснути зуби, щоб не почати знову ними цокотіти.
— Так. — Каролін зрозуміла. Замість того щоб відскочити, вона нахилилась до Монфора трішки ближче й подивилась йому просто в вічі. — Але ви, мабуть, не дуже. У жодному разі я не працюватиму приватною нянею для людей, які пакують собак у сумки, і байдуже, скільки вони за це платять. — Вона говорила тихо, але рішуче, і її слова повільно стирали посмішку з обличчя власника готелю. — Ви найняли мене для догляду за дітьми з дев’ятої ранку до пів на сьому вечора, і чимось іншим я займатися тут не буду. І взагалі, я працюю під час своєї відпустки лише тому, що моя мама працювала ще для вашої мами. І якби я припинила свою працю, вона б дуже засмутилася. Вона любила «Замок у хмарах».
В іншому кінці кімнати олігарх був зайнятий тим, що знімав Дашу і Фію з коника і, приклякнувши, спілкувався з ними. Проте всі інші спостерігали за суперечкою із виряченими очима, і тільки Стелла Єгорова знуджено розглядала свої нігті.
— Ви хочете зі мною посперечатися? Ви знаєте, скільки виховательок зі шкіри пнуться, щоби отримати цю роботу? — Дратівливий Роман повністю втратив над собою контроль. На його чолі знову набухла вена люті.
— Ну, давайте! Викиньте мене звідси.
Каролін була моїм новим героєм. Вона точно була найсміливішою людиною на світі. Коли я виросту, то хочу стати такою, як вона.
Здавалося, що Роман Монфор геть розгубився. Його руки зчепилися в повітрі перед ним так, ніби вони душили якусь уявну шию. Не знати, що б трапилось із ним у його нападі люті наступної миті, якби до нього не підійшов Віктор Єгоров. Він усміхнено показав на свою донечку, яка сиділа з Фією і лялькою на підлозі й годувала її уявною ложечкою.
— Чи можливо взагалі залишити Дашу завтра гратися тут з іншими дітьми, лише на одну чи дві годинки, — запитав він увічливо. — Бачу, їй тут дуже сподобалося.
Дон від імені всіх, хто стежив за протистоянням власника готелю і виховательки, видав несміливу усмішку, а Стелла Єгорова пробурмотіла щось російською. Готова заприсягнутися, що це було щось на кшталт: «Може, ми вже нарешті підемо?»
Тим часом Роман Монфор зумів здути вену люті й витягти на світ Божий свою абсолютно сліпучу посмішку.
— Я саме хотів це запропонувати, — сказав він голосом, сповненим ентузіазму. — Ця маленька галаслива банда неодмінно сердечно прийме Дашу у свої лави.
Галаслива банда, наскільки вона могла зрозуміти англійську, старанно закивала, Каролін люб’язно усміхнулася, і Єгорови з Дашею, котра щасливо махала нам усім на прощання, пішли. Роман Монфор рушив за ними. Але саме тоді, коли я вже хотіла полегшено зітхнути, він ще раз до нас обернувся.
— Ви, мабуть, зараз у душі святкуєте перемогу, пані… ем-м… та ми з вами ще не завершили, — тихо сказав він. — Я не потерплю в цьому домі ні розумників, ані автократів[18]. — Його крижаний погляд перейшов до мене. — А ви! Що ви собі думали, коли йшли на роботу в звичайному одязі? Негайно переодягніться або пакуйте речі.
Сказавши це, він пішов. А я виснажено впала на стілець.