— Охоронець? — Віктор Єгоров нахмурив чоло.
— Так, охоронець, захисник. Чи як там ще можна його назвати? — Я промовисто подивилася на двері кімнати 117.
Здавалося, Віктор Єгоров не дуже розумів, що я маю на увазі.
— Ми з дружиною тут самі, без охоронця і персоналу.
— Ем-м… А ви впевнені в цьому? — Я знову наполегливо витріщилася на двері кімнати 117.
— Так, цілком. — Він ввічливо посміхнувся. — Це особлива розкіш, яку ми собі дозволили, — ніхто не знає, що ми тут. І ми можемо геть безтурботно бути самими собою. Офіційно ми зараз на нашій яхті на Карибах. — Він мені підморгнув. — Моя дружина хотіла бути саме там.
— Але… — тепер збентеженою була я. Якщо пан Губер із кімнати 117 не з Єгоровими, то з ким він тоді? І чому він носить зброю під піджаком?
Уже на ходу Єгоров мені привітно кивнув:
— До завтра.
Я ще кілька секунд стояла в коридорі, цілковито збентежена. І в моїй свідомості виникла зовсім нова дика версія всього.
А що, коли Александр Губер із кімнати 117 і є викрадачем із Ґранд-готелю?
Наступним, на кого я наскочила, був Трістан Браун. Цього разу на шляху сходами вниз.
— Агент Фанні, — радісно промовив він.
— Якби ж то так і було, — відповіла я.
І це була правда. Якби ж я була агентом Фанні з ФБР, я б могла зараз викликати підкріплення. Чи попросити своїх людей, аби вони перевірили обличчя Александра Губера через нашу базу і звірили з інформацією про викрадення. Тоді б я взяла свої наручники і мою «беретту»… «беренетту»… чи як там називається мій пістолет, і заарештувала б того чоловіка. І тоді всі в «Замку у хмарах» могли б знову спокійно спати.
— Щось не так, Фанні? — Трістан уважно на мене глянув. — Ти що, плакала?
— Ні! — Я провела пальцем під оком. — Розтерлася туш?
— Тепер так. — Він єхидно посміхнувся.
Оскільки мені зараз було не до жартів, то я запитала:
— Що ти робиш тут, у південному крилі? І сам-один, без своїх шанувальниць?
— Ревнуєш? — Він змахнув уявне пасмо волосся зі свого гладенького чола бронзового відтінку. Його очі весело миготіли.
— О так, страшенно ревную, — сказала я. — Без тебе моє життя таке нудне. І геть не має сенсу.
Трістан зітхнув.
— Так, так, то були гарні часи, коли я був ще готельним злодієм, а ти як агент під прикриттям завжди виринала десь у правильний час у неправильному місці. Ми були суперкомандою — ти і я. Поки твій друг, син готельєра, не з’явився на обрії і все не зіпсував. Я почувався мерзенним снобом, що переслідує милу покоївку.
У мене вирвався смішок:
— Повір, я почувалася ще гірше — мерзенною покоївкою, що кидається на шию привабливим гостям.
— А він ще й досі твій друг?
Він сказав «бойфренд», а не «френд». Це змусило мене задуматися над відповіддю. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на терасі на даху й пережили разом кілька романтичних моментів, та ми, визнаю, не робили нічого такого, чого не роблять звичайні друзі.
А те, що я постійно думаю про поцілунки, — не рахується.
Що довше я вагалася, то зацікавленіше на мене дивився Трістан. Я вирішила радикально змінити тему.
— Ти вже чув про викрадача з Ґранд-готелю? — запитала я.
Трістан підвів брову.
— Тобі що, вже набридли готельні злодії? Тепер це вже викрадач?
— Та ні, чесно. — На сходах, окрім нас, нікого не було, та я все ж таки стишила голос. — Він справді існує, так говорить… ем-м… — Ні, автора трилерів сюди краще не втягувати. Це поверне всю історію у фіктивне й неправдоподібне русло. — Про це не просто говорять. Кожні кілька років він викрадає дітей у багатих батьків у п’ятизіркових готелях, а потім вимагає у них гроші й коштовні речі як викуп.
Трістан виглядав лише помірно зацікавленим, тому я швидко додала:
— І, можливо, чи навіть цілком напевне, він зараз тут, у готелі, планує нову атаку.
Друга Трістанова брова теж помандрувала догори.
— Так «можливо» чи «навіть цілком напевне»?
Мене розсердило те, що в його міміці й голосі було стільки сумнівів.
— Саме так, — вирвалося у мене. — На перший погляд може здатися, що бракує доказів. Але добра агентка завжди прислухається до своїх інстинктів. Навіть якщо вона взагалі не агентка. А мій інстинкт мені говорить…
Кроки на сходах змусили мене завмерти. Це був Бен, що виринув якраз за Трістаном.
— Ну клас, — сказав він, коли побачив нас.
Трістан зітхнув.
— Ага, ну клас. А в тебе справді ідеально відточене відчуття часової синхронізації, сину готельєра.
— Ось де ти, Бене, — швидко сказала я. У жодному разі мені не хотілося загострювати ситуацію. — Я саме спускалася. Бувай, Трістане, було приємно тебе побачити.
— Так,
Трістан витріщився у відповідь, при цьому він геть нахабно посміхався. Я прослизнула повз них обох сходами донизу.
— Це що означає, Фанні? Що ти хочеш залишити мене сам на сам із цією вибухонебезпечною інформацією? — крикнув Трістан мені вслід.
— Так! У будь-якому разі вона надсекретна.
Я більше не оберталася. Нехай хоч до дірок себе продивляться! Та через кілька секунд я почула, що Бен біжить сходами слідом за мною.