— А тепер слухай уважно. Пан Губер, — вимовивши його ім’я, я намалювала в повітрі знак оклику, — не працює на Єгорових. Вони тут без охоронця! І тобі не здається підозрілим, що самотній чоловік зі зброєю під піджаком мешкає в кімнаті, сусідній до панорама-люксу? Там, де проживають зі своєю донькою найбагатші люди в цьому готелі, а може, і в цілому світі? Тільки не розказуй мені зараз, що це просто романтик, який приїхав потанцювати на новорічному балі.
— Зброя під піджаком?
— Так, запитай мсьє Роше. Йому ти точно повіриш.
Бен на мить замовк, а я від перезбудження таки вкусила тістечко.
— Ну добре, — нарешті мовив він. — Ми мусимо ближче придивитися до цього пана Губера. А те, що в нього є зброя, мсьє Роше мав би нам повідомити.
— То ти мені тепер віриш?
Він похитав головою.
— Перед цим я, просто заради цікавості, поґуґлив про викрадача з Ґранд-готелю. І так, дійсно траплялися випадки викрадення дітей у готелях за останні тридцять років, та жодним чином не доведено, що кожного разу за цим стоїть той самий злочинець, як стверджував автор. Повідомлення преси дуже суперечливі, а про випадок із Ван Гогом, якого вимагали як викуп, я взагалі нічого не знайшов. Тож ні, я не вірю, що в історії автора трилерів є бодай крихта правди. І я взагалі не вірю, що цей одіозний викрадач перебуває тут, у готелі.
— Але хто ж тоді цей пан Губер? Найманий убивця російського уряду? Таємний коханець Стелли Єгорової? Приватний детектив, що… впблл. — Бен запхав мені до рота заварне.
— Чи могли б ми поговорити про щось інше, Фанні? Ще до того, як ти завелася з цими теоріями змови, я вважав тебе справді класною.
Я скривджено на нього подивилася. Те, що він поставив мене в один ряд із типами, котрі стверджували, що в лави людства проникли представники рептилоїдної раси і що уряд розпилює літаком наркотики, які змінюють свідомість, було не дуже мило з його боку.
— А я вже більше не хочу з тобою цілуватись, — ображено сказала я. Та забула, що в мене в роті досі ще було заварне, тож прозвучало радше щось таке: «Аивампбшвуулмббчдіілічнкншушщулалещідм», що Бен сприйняв, мабуть, за якусь таємну мову прихильників теорій змов. Проте гіршим було те, що я ненароком плюнула Бену на плече не таким уже й маленьким шматочком заварного. Я могла поклястися, що чула, як він шльопнувся йому на куртку.
Від сорому я хотіла провалитися крізь землю.
На моє щастя, саме в цей момент чимала компанія працівників нагодилась до нас із кухні. Коли в ресторані подають останній десерт, то принаймні кухарі й кухарки можуть уже йти відпочивати. І я використала цю нагоду для стратегічного та дещо боягузливого відступу.
Протягом наступного дня погода була такою ж бридкою, як і мій настрій. Сніг уже майже не падав, вітер послабшав і стало трішки тепліше. Зате готель огорнув густий туман. Та такий, що складалося враження, ніби ми жили в надокучливій хмарці, котра хотіла проникнути в готель крізь обертові двері. Може, для того щоб викрасти останні спогади про яскраву зелену барву трави чи ясно-блакитний колір неба.
Коли паж Ніко не повернувся із прогулянки з собаками Мари Матеус, усі почали хвилюватися, що в тумані він міг із необачності занадто близько підійти до якогось провалля.
Якщо вірити старому Стакі, то наводити блуд на безвинних у тумані було профільним заняттям невгамовних духів і демонів. Та проте Ніко відшукав саме старий Стакі, бо почув собачий гавкіт, коли йшов до стайні. Бідолашний паж стояв цілковито дезорієнтований у снігу, з глибоким переконанням, що відійшов від готелю надто далеко і приречений тепер замерзнути на самотині в глушині. Насправді ж він ходив колами і натрапив, навіть не підозрюючи того, на сніговий замет, під яким сховався напис «Ласкаво просимо до Шато Жанв’є».
Звісно, що за такої погоди ми не наважувалися вийти з дітьми надвір, хоч Ґрейсі й запропонувала надягнути всім на шиї дзвіночки. Та після вчорашнього дня ми з Каролін не хотіли ризикувати й слідкували за дітьми із завзяттям сторожових псів. Особливо, звичайно ж, за Доном і Дашею. Навіть у туалеті вони були під наглядом. Тож тримати на висоті загальний добрий настрій сьогодні нам було значно складніше. Але ми цілком добре впоралися з цим завданням.
Після всього почутого можу сказати, що дорослі втомлювали набагато більше. Мсьє Роше, котрий завзято роздавав зі своєї кімнати консьєржа таблетки від головного болю, пакунки з чаєм для покращення настрою, капсули вітаміну С і підбадьорливі поради, запевняв кожного, що ще розпогодиться. А на Новий рік він навіть пообіцяв чисте небо і добрий огляд аж униз до долини, де будуть святкові феєрверки. У самому «Замку у хмарах» феєрверків традиційно не було. Зате тут запускали китайські небесні ліхтарики. (Вони біологічно розкладалися, виготовлялися без дроту, з бамбуку й паперу, — моя мама була б у захваті.) Проте навіть такі перспективи не змінювали нічого в напруженому настрої гостей.
До загального шаленства додавалися ще й нотки депресивності, які вони намагалися компенсувати своїми особливими забаганками.