— Про що ви говорили? — поцікавився він, наздогнавши мене. — І, до речі, я ненавиджу, як він вимовляє твоє ім’я. Так, ніби він той єдиний, хто його знає. Що за вибухонебезпечну інформацію він мав на увазі?
— Ти що, не чув? Це надсекретно. Куди ми йдемо? На кухню? Який суп дня сьогодні? Я сподіваюся, мінестроне. Востаннє він був просто божественний.
Навіть коли П’єр вважає, що туди входять усі овочі, які слід було викинути. Окрім того, якщо я негайно чогось не з’їм, то напевно помру. У мене вже якісь мушки перед очима літають. Пробач, до речі, що спізнилася, — я заснула. Ти правду казав: мені справді потрібен вільний вечір. Звісно, мені приємніше було б прийняти гарячий душ, а не холодний. Зате це має покращити мій кровообіг і…
— …що мені зробити, щоб ти припинила говорити? — перервав мене Бен.
Якщо взагалі в природі існував ідеальний момент, щоб сказати: «Поцілуй мене!», то він був саме зараз. Ми вже зійшли на перший поверх і проходили тепер через мало освітлений бальний зал, який був непоганим місцем для першого поцілунку. У цьому Делія зі мною погодилася б. Та саме коли я зібралася щось сказати, звідкись виринув пан Губер, він же викрадач із Ґранд-готелю.
Мені коштувало неабияких зусиль не заверещати і продовжувати йти далі, ніби нічого не трапилося, хоч мені й підкошувалися коліна. Моє обличчя раптом наче закам’яніло. І це перешкодило мені, на жаль, зробити байдужу міну.
Проте пан Губер не звернув на мене жодної уваги. Він проходив попри нас, струшуючи сніг із плечей свого пальта.
— Доброго вечора, — привітався Бен, а пан Губер йому кивнув.
Я зачекала, поки ми минемо двостулкові скляні двері, котрі відділяли бальний зал від фойє.
— Це був він, — випалила я. І це, на жаль, повернуло весь вечір у зовсім інше русло, аніж «поцілуй мене!».
— Хто? — Бен схилився, підняв вішак і повісив його на місце. При цьому він погладив мою руку. Гардероб, розташований прямо біля входу в бальний зал, містився у ніші, облицьованій оксамитом. У ній, окрім сорока порожніх вішаків, які завжди перераховували, була також картина молодої дами із пишно зібраним догори волоссям та пихатим і водночас докірливим виразом обличчя. Я звала її «розчарована гардеробниця», бо вішаки завжди були порожні. Та проте панна Мюллер щотижня давала розпорядження протирати оксамитову оббивку згори донизу й раму картини від порохів. Можливо, на час балу гардероб знову наповниться одягом. А моя дурна відповідь на Бенове запитання, на жаль, позбавила гардероб нагоди стати кулісами для першого поцілунку.
— Викрадач із Гранд-готелю, — відповіла я.
І це призвело до того, що решту вечора він поводився зі мною, як із психічно неврівноваженою людиною. Він мовчки повів мене на кухню в підвал, налив мені повну тарілку супу (на жаль, це був лише крем-суп із порею) і заявив:
— Я почну з тобою розмовляти одразу після того, як ти з’їси як мінімум тисячу калорій.
А це було насправді не так уже й важко. Ми були єдиними, хто так пізно вечеряв. Та буфет був досі ще заповнений, із розрахунком на тих, хто працював допізна чи мав нічну зміну. З кухні їжу могли доставити в номер навіть посеред ночі, якщо виникала така потреба. Окрім супу, був ще, як завжди, свіжоспечений хліб і пиріжки з начинкою з білих грибів. А щойно колега П’єра приніс ще й тацю із телячою печенею.
На мене наче щось найшло: я проковтнула суп, ум’яла два шматки хліба з печенею, пиріжок і, щоб бути певною, що я з’їла вказаний мінімум калорій, — ще шматок винно-яблучного пирога. Тоді я відкинулася назад і виклично подивилася на Бена.
— А тепер?
Він, звісно, не просто так спостерігав за мною, а й собі наминав. Хоча, либонь, не так жадібно, як я.
— А тепер почекаємо, поки рівень цукру у твоїй крові прийде до норми, — сказав Бен. — І ти проженеш цю ідею фікс із викрадачем туди, де їй і місце, — у королівство фантазій. — Він підсунув до мене тарілку із заварними тістечками. — Перед цим я зустрів у ресторані Дона з батьками. Він чудово почувається. Навіть язика мені показав. Ти не думаєш, що він би розповів своїм батькам, якби його хтось викрав і приспав?
— Не обов’язково. — Я крутила заварне тістечко в руках. Власне, я вже була сита. — Подрузі подруги кузини моєї подруги Делії підсипали в клубі наркотичне снодійне в джин-тонік. А коли вона прокинулася, то навіть не пам’ятала, що взагалі в тому клубі була.
— Отже, викрадач підсипав Даші й Дону наркотик у їхній джин-тонік, але, коли вони заснули, він чомусь, на жаль, забув їх викрасти, — сухо зауважив Бен.
Я не могла не усміхнутись.
— Окей, — поступилася я. — Можливо, це повна дурня. Та хіба це мудро відкидати той варіант, що викрадач із Ґранд-готелю міг би бути тут?
— До того ж, коли ти знаєш, що це пан Губер із кімнати 117?
— Не дивись на мене так глузливо.
— Це не глузування, а відчай, — запевнив Бен.