— Це просто. Ти лишаєш своє серце лежати там, де воно й було, і натомість підіймаєш його серце. — Вона мусила дуже голосно говорити, щоб заглушити брязкіт решітки ліфта, яка саме зачинялася. — Ти, до речі, постійно це ігноруєш, Фанні.
Ця метафора мене так зачепила, що я навіть глянула на підлогу, аби перевірити, чи не лежить там часом серце. Звісно ж, його там не було. Коли я знову глянула вгору, то ліфт уже поїхав. Тепер я вже не запитаю, як її звати. А звідки вона знала моє ім’я? Не кажучи вже про те, звідки вона знала про мої сердечні переживання.
— Ось ти де, — сказав хтось позаду мене.
То був Бен. Він сперся спиною на двері кімнати для працівників. Оскільки це саме він у моїй голові так знущався з мого серця, я не надто напружувалася, щоби подарувати йому похмурий погляд. Хоча чекав він тут явно саме на мене. 1 виглядав досить мило, стоячи отак і тримаючи руки в кишенях, із легко скуйовдженим волоссям після довгого, напруженого дня, дивлячись на мене своїми щирими блакитними очима.
— Чого тобі? — буркнула я.
— Тільки глянути, як у тебе справи, — відповів він. — Ти вчора так раптово зникла.
Так. Бо я плюнула тобі їжею на піджак. (Фляк! Цей звук стояв у моїх вухах, аж поки я не заснула.) Якраз після того, як ти мене назвав прихильницею теорії змови.
— Я мусила поспішати майструвати собі ковпак із фольги, — сказала я. — Він був мені потрібен на зібрання прихильників теорії змови, разом зі старим Стакі й автором трилерів.
Він одразу ж усміхнувся.
— А зараз маєш час? Ми могли б повечеряти. Я мушу тобі розповісти, що там коїться з паном Губером із номера 117.
Мене розривали змішані почуття. З одного боку, я ще дуже добре пам’ятала «фляк», щоб невимушено сидіти навпроти нього, а тим паче їсти. А з іншого боку — неодмінно хотіла дізнатися, що ж він вивідав про пана Губера.
Рішення ухвалили за мене плямисті гієни з Лозанни, які в цей момент вийшли з ліфта. Усі четверо були ще у формі й виглядали такими ж виснаженими, як і помічниця з кухні, з котрою я щойно їхала в ліфті. Я просто хотіла, щоб вони пройшли повз нас, — як і завжди, вони карали мене дуже приємною мені байдужістю, — та, як на зло, повз мене пройшли лише Гортензія, Камілла й Ава, дурнувато і багатозначно шкірячись.
Забулаім’я залишилася стояти біля нас і захоплено посміхалася Бену.
— Привіт, Бенні. Будь ласка, скажи, що все вийшло.
Проте ні. Бен посміхнувся у відповідь. Сягнув у кишеню, витяг звідти мобільний і простягнув Забулаім’я.
— Він знову як новенький.
Забулаім’я голосно вереснула тільки для того, щоб одразу вдарити себе по губах і пошепки продовжити:
— Ти просто скарб, Бенні! Дякую, дякую, дякую!
І поки до мене почало доходити, що чекав він тут зовсім не на мене, вона стала навшпиньки і в захваті його поцілувала десь поміж губами, носом і щокою. Та я була цілковито впевнена, що цілила вона просто в губи.
— Ти просто найкращий!
Найгіршим було не те, що вона його поцілувала. Найгіршим було те, що він почервонів. І зовсім не трішки, а дуже сильно. Як триклятий помідор.
— Аріана, — сказав він.
Це виглядало неприємно зворушливо. Можливо, тому що я все ще стояла там і безтямно витріщалася.
Але з мене було досить! Я намацала позаду себе дверну ручку й прослизнула до коридору. Останнє, що я почула, перед тим як енергійно зачинити двері, був щасливий сміх Забулаім’я. Уже коли я майже дійшла до своєї кімнати, мені спало на думку, що я могла б повернутися, відшкребти своє серце від підлоги й покласти його в сніг надворі, де б воно за ніч застигло на крижину. Це був би п’ятий варіант.
Насправді вся ця розмова про загублені серця була справжньою маячнею. Я знову замкнула на два оберти двері й плюхнулася на ліжко, не вмикаючи світла. Ніде я не губила своє дурне серце, воно було десь тут. Ні, воно було в моїх грудях і билося як скажене. І жахливо боліло.
Як на замовлення, екран мого телефону раптом засвітився. Мама прислала мені повідомлення — фотографію братів і тата на прогулянці. Вони стояли перед галявиною під небом, по-зимовому сірим, і сміялися на камеру. Вперше після мого прибуття сюди я відчула щось схоже на тугу за домівкою. За рівнинами і своїм старим життям. Щось зашкрябало в двері. Це була Заборонена Кішка. І як тільки я її впустила, вона одразу вистрибнула на ліжко і скрутилася, муркаючи, калачиком. Я була впевнена, що вона прийшла мене розрадити.
— Емі проплакала цілу ніч, — повідомила Ґрейсі.
— Не цілу ніч, — одразу ж заперечила Емі. — Максимум півгодини. І про це не мусять усі знати! Базікало!
— Я ж розказую про це тільки Фанні. — Ґрейсі ображено скривилася. — Вона ж розуміє.
Еге ж, я й так уже про це здогадалась, побачивши Емі в сонячних окулярах. На її місці я б зробила так само. І не тільки для того, щоб приховати свої заплакані очі, а й тому, що було справді дуже-дуже світло.