Як за помахом чарівної палички, хмари розступились і через просвіти в них уже вранці пробилося сонце, ніжно торкаючись землі своїми блискучими мерехтливими променями. Після всіх цих туманних днів стільки світла тепер просто вражало.
Навіть нам з Емі посвітліло на душі, попри наші сердечні переживання.
Це був день перед балом, передостанній у старому році. Уже з самого ранку панувала гарячкова метушня в будинку й надворі. До входу безперестанку під’їжджали машини, привозячи композиції з квітів і піддони, повні продуктів. А ще доправили велетенську льодяну скульптуру на завтрашню гала-вечерю.
Старий Стакі та Яромир намагалися щось зробити з масами снігу навколо готелю — снігові стіни праворуч і ліворуч від очищених доріг уже сягали до двох метрів заввишки. Це скидалося на сніговий лабіринт.
Поруч із площею перед готелем височіла гігантська снігова гора, яку ми з Каролін використали як гірку для дітей. Вони жваво там товклися цілий день. Зі всіма, хто хотів трішки перепочити від забавок, ми з Емі скраю біля гірки випікали невеличкі снігові тістечка, які тут же продавали в уявній сніговій пекарні уявним покупцям. Більшого для щастя дітям і не треба було. Мені пригадалися слова Віктора Єгорова про те, що в цьому місці не може статися нічого поганого. Сьогодні я, власне, охоче б з ним погодилась. Звісно, я ніколи не визнаю цього перед Беном, та, можливо, я дещо перебільшила зі своїми підозрами і побоюваннями щодо викрадача із Ґранд-готелю.
У такий ясний день, як сьогодні, — вже від обіду на небі не було жодної хмаринки, — моїй параної велося важче, ніж зазвичай. Чого не можна було стверджувати про Дратівливого Романа.
— А ти вже чула, що цей лицемірний, нікчемний паж видав Монфору Заборонену Кішку? — запитав мене П’єр за сніданком.
Те, що Ніко показав власникові готелю фотографії із Забороненою Кішкою, стало темою дня.
Він навіть для доказу зібрав трішки її шерсті. І так, ніби в домі було ще недостатньо стресу, Роман Монфор не придумав нічого кращого, як разом із Ніко та панною Мюллер методично прочесати підвал і кімнати персоналу, шукаючи Заборонену Кішку (чи котячий туалет, чи котячу їжу, будь-що). Укотре.
Сподіваюся, кішка добре заховається. Вона пробула цілу ніч зі мною і лише вранці вистрибнула через вікно на дах. Я акуратно заправила своє ліжко. Але коли уявляла собі, як батько Бена і панна Мюллер заглядають у валізу під моїм ліжком і витріщаються на звиті з компресійних колготок гнізда на полиці, яка слугувала гардеробом, мені ставало зле. Колготки панни Мюллер були поскладані, без сумніву, охайними купками, кант до канта.
Роман Монфор просто скаженів через те, що ніде не міг відшукати й сліду кішки. Він верещав на Ніко, звинувачуючи його в тому, що він марнує його, себто Монфора, дорогоцінний час на пошуки кішки. Краще б упіймав її, а не фотографував. Замість омріяного кар’єрного стрибка (прощавай нарешті капелюшок пажа) Ніко втратив усіх друзів нараз. Навіть його дружбан Йонас перестав із ним спілкуватись.
Мерзенний настрій Романа Монфора погіршувався протягом дня. Ми це відчували навіть поза стінами готелю.
Після обіду радісні крики дітей почали його так дратувати, що він вимагав від Каролін перейти гратися з ними за будинок.
Каролін спокійно відповіла, що вона не може цього зробити. Та якщо йому вдасться вмовити дітей покинути їхню улюблену гірку, то вона з радістю пограється з ними деінде. Це було мудро з її боку, бо звісно, що Роман Монфор не наважився би власноруч зіпсувати забаву дітям своїх вишуканих гостей.
Скрегочучи зубами, він терпів крики дітвори, невпинно кидаючи в бік Каролін мстиві погляди. Він, певне, на когось чекав, інакше чому б він просто не зайшов усередину і не здобув нарешті омріяний спокій. Із нашої уявної пекарні я чудово могла за всім спостерігати. Буркгарт-старший приєднався на певний час до Монфора. Він мав із собою скручені аркуші — мабуть, креслення поля для гольфу. У всякому разі, він широко розмахував руками і креслив у повітрі якісь уявні лінії.
Мені стало тяжко на серці. Через безліч інших проблем тема продажу готелю відійшла для мене на задній план. Саме сьогодні я не хотіла уявляти, як можна отак зловмисно зруйнувати таке чарівне місце.
— Там, де зараз ялинка, має постати п’ятиповерховий апарт-готель, — сказав Дон, який звідкись раптово взявся. Він показав своєю тарілкою для катання на Ялинку-Півмісяць.
— Милосердний Боже… — пробурмотіла я.
— А від готелю залишиться хіба що фасадна стіна, — вів далі Дон.
Я уважно на нього глянула, та, на диво, не побачила на його обличчі ані тіні іронії чи зловтіхи.
— Принаймні передня. Мій тато каже, що людям уже не подобається такий «кондитерський стиль».
— Хіба тобі можна отак просто про це говорити? — спантеличено запитала я. — Я думала, це таємниця.
— А я думав, що ти з Беном Монфором настільки близька, що для тебе це вже давно не таємниця, — відповів Дон, навіть не кліпнувши.
— Я з Беном не… — почала було я, та Дон закотив очі й сказав:
— Мені цілковито байдуже, ким ви там із Беном є чи не є, Фанні Функе.