Ідучи геть, він штовхнув Ґрейсі в снігову кучугуру і, саркастично сміючись, помчав гіркою донизу.
Ґрейсі зібралась було його наздогнати, та її увагу привернув хтось інший.
— Подивіться, там Трістан!
Вона помчала назустріч йому і всім підліткам Барнбрукам, які саме вийшли з парковки в повному гірськолижному обмундируванні. Багато гостей вирушили сьогодні вранці до Еволен кататися на лижах.
І тепер саме повертались потроху назад. Хоча Емі й любила лижі, вона не поїхала через Ейдена.
Ну і, звісно, через Еллу та Ґретхен, які, на жаль, і в лижному вбранні виглядали просто фантастично.
— Я вже бачу фото з інстаграм-сторінки Ґретхен, хештег #селфінапідйомнику, хештег #ідеальнеобличчявшапці, хештег #якязмусилахлопцівнестимоїлижі, — пробурчала Емі й уважно почала розглядати землю, коли Ейден, навантажений трьома парами лиж, проходив повз неї у напрямку підвалу для лиж. — Хай собі не думає, ніби я якось страждатиму через те, що він потоптався по моєму серцю.
Це нагадало мені вчорашню вечірню розмову в ліфті з милою помічницею з кухні.
— А може, ви просто неправильно одне одного зрозуміли, — сказала я. — Може, він навіть не помітив, що ти подарувала йому своє серце. Бо ти дуже тихо й непомітно поклала його позад нього, замість того щоб ніжно покласти йому до рук.
— Я його запитала, чи піде він зі мною на бал, — накинулася на мене Емі.
— Я знаю. Але, можливо, він зрозумів це так: я тебе жалію, бо ти глухий. Тому я і вчу мову жестів.
— Чому він має думати такі дурниці? Він же мене знає!
Я стенула плечима.
— Кожен думає собі якісь дурниці.
На площі перед готелем з’явився Віктор Єгоров. Він став біля Романа Монфора і глянув на свій годинник. Тепер вони чекали вдвох. Галки, які перед тим годинами кружляли високо над нами, опустилися на дашок над обертовими дверима й почали голосно між собою перемовлятися.
Монфор знервовано звів на них погляд.
— Ненавиджу цих огидних створінь, — почула я його буркотіння. — Вони — як летючі пацюки.
Одноногий Хуґо видав із себе ображене «кар-р-р». Решта байдуже продовжувала радісно гомоніти. Якби вони були уважнішими на моєму уроці, то могли б зараз вразити власника готелю своїм хрипким: «Тихо ти, невігласе!» Та вони мали в планах щось значно ефектніше. Як по команді, вони піднялися в повітря. Один із них щось впустив на землю. Це щось приземлилося великою білою кляксою на плече чорного піджака Монфора. І частково ще й на його вухо.
— Фляк, — задоволено сказала я.
Та воно загубилося серед гучної лайки Монфора. Проте він мусив тимчасово її урвати, бо дорогою нагору виїхав якраз темний лімузин і зупинився на площі перед готелем. Звідти вийшли два чоловіки. Це точно були ті, на кого чекали Єгоров і Монфор. Угорі з вікна номера 301 пан фон Дітріхштайн спостерігав за всім через об’єктив своєї камери. Я дуже сподівалася, що він спіймав момент із пташиним бомбардуванням.
— Цікаво, правда? — Я і не помітила, як Трістан став поміж мною та Емі, й від несподіванки здригнулася.
— Чотири чоловіки, які тиснуть одне одному руки? Та ні-і-і, не дуже.
— Навіть якщо до руки одного з них прикута броньована валізка? — Голос Трістана звучав, як завжди, насмішкувато.
— Оу! — Тепер і я її помітила.
— Там усередині точно те легендарне кольє казкової краси, котре росіянка отримала як подарунок на день весілля, — сказала Емі. — Вона мала б надягнути його завтра ввечері на бал.
Я вражено на неї подивилася. Чи був бодай хтось у цьому домі, хто не знав про уявних Смірнових і їхні прикраси?
Трістан кивнув.
— Легендарний блакитний діамант «Надежда», — тихо мовив він. — У теперішній оправі він усе ж таки залишається гігантським, 35,56 карата. Антична огранка, оточений дванадцятьма чистими діамантами, а оправлені вони вісімнадцятикаратовим білим золотом. Колись кольє належало Катерині Великій, а після Жовтневої революції вважалося зниклим.
Чотири чоловіки поквапилися до обертових дверей і вже за мить зникли всередині.
— Подейкують, що на діаманті висить прокляття, — продовжив Трістан. — За легендою, його ще в сімнадцятому столітті викрали з таємного храму в індійському місті Мадурай. Він був елементом золотої статуї богині Калі — третім оком на її чолі.
— Як захопливо! Звідки ти це все знаєш? — поцікавилася Емі.
Трістан стенув плечима:
— Я знаю майже все про відомі коштовності. Мій дідусь розповідав мені ці історії, коли я був зовсім маленьким. Із богинею Калі краще не зв’язуватися — над цим мали б задуматися ще тодішні злодії. У неї спідниця з відсічених людських рук, а в руках вона тримає серп і посудину з кров’ю. Це богиня смерті, відома своєю нищівною люттю, а її завдання — пильнувати, щоб у всесвіті панувала рівновага. Не дивно, що її третє око нікому не принесло щастя.
Емі здригнулася.
— Я б не хотіла носити таку прикрасу.
— Але він неймовірний, — сказав Трістан, глянувши вгору на кімнату 301, де пан фон Дітріхштайн саме зачиняв вікно, й усміхнувся. — І надзвичайно фотогенічний.
— І дуже бажаний, — додала я, бо саме цієї миті площу перетнув пан Губер із кімнати 117, ідучи слідом за чотирма чоловіками всередину. Звідки він так раптово взявся?