— Це лише другий поверх, — намагався заспокоїти мене Трістан. — 3 цього боку до землі якихось п’ять метрів, а сніг дуже глибокий і м’який, наче масло. Це краще за будь-який матрас. Ми можемо просто стрибнути. Ти перша, тоді я кину тобі Дашу і стрибну сам. І так ми опинимося в безпеці.
Говорячи, він витягнув мене на підвіконня. Вікно вже було відчинене. Мабуть, тому що Трістан через нього сюди заліз. Важко дихаючи, я схопилася за віконну раму.
— Це божевілля! Ми не можемо просто так викинути з вікна чотирирічну одурманену дитину… — Я налякано прислухалася.
— Ні, можемо! Ми мусимо! Просто зроби один великий крок уперед! Там унизу сніг неприбраний, ти м’яко приземлишся. Я тобі обіцяю.
Одночасно з цими словами Трістан мене сильно штовхнув.
Трістан мав рацію, сніг і справді виявився м’якшим за матрас. Та на відміну від матраса, сніг був до того ж глибоким і мокрим — я ще не до кінця визволилася з отвору, який пробила собою в снігу, як відчула, що тала вода вже проникає крізь колготки й наповнює взуття. Та більше я хвилювалася за Дашу. Її тільце, яке летіло мені в руки згори вниз, я, мабуть, не забуду ніколи. Але, на щастя, мені вдалось її зловити, і, сподіваюсь, вона не покалічилася.
Проте надворі було десь мінус шість, а вона була боса й без колготок. Ми мусили з нею терміново потрапити в тепло. І в безпеку!
Я наївно думала, що коли ми виживемо, стрибнувши вниз, то кошмар на тому закінчиться. Та насправді небезпека ще далеко не минула. Важко собі уявити, що Людвіги безстрашно кинуться вниз, та вони напевно не змиряться з тим, що їхня жертва швидко кудись зникла.
Як тільки Трістан вправно, наче кіт, приземлився поруч зі мною, то одразу відтягнув мене до стіни й застережно показав нагору.
Я намагалася затамувати подих. Можливо, Людвіги вже побачили відчинене вікно і тепер стоять якраз над нами й дивляться вниз? Чи стрілятимуть вони в нас, коли ми почнемо рухатися? Чи, може, вони подзвонили своєму спільникові, який тут же кинувся на наші пошуки і будь-якої миті з’явиться з-за рогу? У моїй уяві розгорнулася картина, як ця підступна парочка саме зараз, тримаючись за ручки, дріботить сходами донизу, щоби спіймати нас іще перед тим, як ми потрапимо до будинку і здіймемо тривогу.
Та це було не так просто, як здавалося. Ми приземлилися з тильного боку бального залу і тепер стояли нижче рівня святково освітленого арочного вікна в глибокому снігу, де нас ніхто не бачив і не чув. Я почувалася як жертва корабельної аварії, яка безпорадно борсалася в темному океані перед прямовисним бортом круїзного лайнера, на якому відбувалася вечірка. Найближчий вхід у готель розташовувався аж за південним крилом — невеличка тераса для курців перед відпочинковим комплексом, з якої я минулого тижня помітила на фасаді Трістана. Інша можливість — побігти вздовж східного крила, навколо головної будівлі аж до центрального входу. Я інстинктивно обрала другий варіант, оскільки з того боку будинку було завжди гамірно. І там Людвіги нас точно не підстерігатимуть.
Та обидва шляхи були не такі вже й короткі. До того ж іти треба було через глибокий сніг і ще й із непритомною Дашею на руках. І все ускладнювала суцільна темрява довкола. Місяць ще не вийшов, а світла вікон було замало, щоб хоч трішки осяяти цю непроникну темряву, яка оточила «Замок у хмарах».
І тут я раптом згадала про конвеєр, яким доправляли вугілля. Це був не зовсім вхід у готель, проте отвір, крізь який у минулому закидали в підвал вугілля, був достатньо великим для того, аби туди могла пролізти людина. І він був набагато ближче. І саме тут, на східному боці, де південне крило сполучалося з головною будівлею. Нам треба було пробратися лише десь метрів тридцять снігом, впритул до стіни готелю — і ми вже там. Хоча отвір уже давно не використовувався, ми легко відчинили його дверцята. А мої побоювання, що, можливо, вони заіржавіли чи примерзли, не підтвердилися.
Мені стало дуже у пригоді те, що я тут так добре орієнтувалася, — Павел показав мені ще далеко не всі таємниці підвального поверху, та колишній підвал для вугілля межував із пральнею. Точно ніхто не здогадається, що ми тут.
Трістан ще раз оглянувся, і з’їхав першим. Тоді я спустила до нього Дашу і з’їхала сама. І тільки коли мої ноги торкнулися підлоги, я з полегкістю зітхнула.
Ми це зробили! Ми в безпеці!
Мені було дуже прикро за Дашу — її одурманили, потім викинули з вікна і тепер котили вугільним конвеєром, як по кегельбану. Завтра вранці вона буде вся в синцях — та це, без сумніву, краще, ніж бути в полоні викрадачів.
— Непогане скорочення шляху, — визнав Трістан, коли я ввімкнула світло й відчинила двері до пральні. Це були важкі вогнетривкі двері, які з зовнішнього боку повинні замикатися на масивний засув. Чого, на щастя, ніхто не зробив.
На жаль, кімната виявилася незвично тихою, темною і наче осиротілою. І тоді я згадала, що Павел був сьогодні в Сьйоні, на своєму новорічному концерті. Це ж треба, саме сьогодні. Але після всього пережитого я почувалася так, ніби повернулась додому.