Я і тут всюди повмикала світло і залюбки запустила б ще й кілька пральних машин та сушарок лише для того, щоби відтворити звичний мені звуковий фон. Тоді забрала в Трістана Дашу і спробувала зігріти її ніжки своїми руками. Та це виявилось неможливим, бо мої руки були такі ж крижані.
— Як гадаєш, ін’єкція може їй якось зашкодити? — злякано запитала я.
Хоча її личко мало звичайний колір і дихання було розміреним.
Трістан, схоже, подумав те саме. Він похитав головою.
— Я думаю, що ні, бо тоді вона б виглядала інакше, — сказав він і роззирнувся довкола.
— Що тепер? — запитала я і уявила, як ми вриваємося в бальний зал і кричимо: «Допоможіть! Викрадачі!»
Здавалося, в Трістана також не було ще подальшого плану.
— Хтозна, скільки в них спільників… Тут ми на якийсь час у безпеці, — пробурмотів він.
— Нам усім не завадило б для початку прокрутитись одне коло в сушарці, — жваво сказала я.
Відчуття, що ми вижили, просто поглинало! Не кожного ж дня стрибаєш із другого поверху. Але тепер на поверхню виринала купа запитань, які адреналін досі стримував.
Я поклала Дашу на стос простирадл і почала розтирати їй ніжки рушником, а Трістан прочинив двері й виглянув у коридор.
— Тут є телефон?
Я похитала головою.
— Найближчий телефон у кухні. І ще один у відпочинковому комплексі. До обох відстань приблизно однакова. Звідки ти дізнався, що Людвіги і є викрадачі? Як тобі вдалось опинитися там саме в потрібний момент, аби нас врятувати? Секундою пізніше я б уже відчинила двері.
Уявивши собі можливі наслідки, я знову здригнулась.
— Так, але, на щастя, я встиг. — Трістан зачинив двері. — Я просто занадто пізно зрозумів, ким Людвіги є насправді. Та вони були вже в дорозі до вас, тож мені не залишалося нічого, окрім як обрати інший шлях до люксу. Я знав, що буде складно пояснити тобі всю ситуацію, тож я спершу вирішив просто закрити тобі рота, сорі… — Він криво мені посміхнувся. — Та мушу визнати, ти напрочуд швидко перелаштувалася.
Це була неправда.
Усе здавалося мені таким нескінченно абсурдним. Спершу Бену знадобилося кілька днів, щоб відволікти мене від постійних думок про викрадача з п’яти- зіркових готелів. А виявилось, він таки існує. Точніше, вони. І це ж треба, саме Людвіги, мої улюблені гості! Ні, я ще не перелаштувалася.
— Звідки ти дізнався?
— Перстень, — сказав Трістан. — Мені видалось це дивним: вона носила таку прикрасу сорок років і ані сама не здогадалася, ані їй хтось не підказав, що це не срібло, а платина? А найперше камінь! Він не схожий на берил. Рожевий діамант такого розміру й такої якості не купиш у ювеліра за рогом. Такі камені — надзвичайна рідкість! Я не дуже повірив у розповідь про блошиний ринок, як і мій дідусь. Тому я зробив кілька фотографій каменя, а мій дідусь надіслав їх… ну… своєму другові. Ми думали, що зіштовхнулися просто з парочкою досвідчених шахраїв. Нам і на думку не спадало, що це можуть бути небезпечні викрадачі. Та коли ти мені два дні тому розповіла про викрадача з Ґранд-готелю, то я справді забив на сполох.
— Я не розумію. — Ніжки Даші знову стали теплими, і я зосередилася тепер на її рученятах.
Трістан прихилився спиною до дверей.
— Мій дідусь одразу згадав про випадки з викраденнями, оскільки злочинці діяли дуже незвично — окрім готівки, завжди вимагали ще й цінні речі, виявляючи при цьому дуже гарний смак. Вони точно знали, чим володіють батьки жертви, від прикрас і картин до скрипки Страдіварі. Це все коштувало мільйони доларів. Процес забрав, на жаль, чимало часу, та перед самим балом ми нарешті отримали інформацію від друга. Він по фото порівняв наш рожевий діамант з іншими схожими, які вважалися викраденими. Сумнівів не залишилося: камінь в обручці пані Людвіг був колись у брошці, якою володіла сім’я видавця. їхню маленьку донечку викрали 1997 року з п’ятизіркового готелю на Лаго-Маджоре.
Мені знадобилося кілька секунд для того, щоб мій мозок опрацював цю інформацію.
— Виходить, завдяки цьому персню їх обох можна викрити? Який неймовірний збіг, що твій дідусь гемолог і відпочиває саме у цьому готелі, в якому… — Я замовкла.
Трістан усміхнувся.
— Знаєш, що
— До біса багато збігів… — пробурмотіла я, гойдаючи Дашину руку в своїй. Трістан випадково дізнався про клептоманію Стелли Єгорової і тому зміг запідозрити її у крадіжці персня. Так само випадково він умів лазити фасадами будинків і таким чином без проблем вдерся до люксу, бо там теж випадково було відчинене вікно. А Стелла Єгорова випадково залишила перстень на нічному столику, замість заховати його в сейф. І дідусь Трістана, знову ж таки випадково, згадав про друга, який мав доступ до бази даних поліції.
Ні, хай мені цього навіть не розказує.
— Дідусь каже, що збіги — це насправді логіка Бога. — Трістан зітхнув, так ніби знав, що зараз відбувалося у моїй голові.
— Хто ж ти насправді, Трістане? — вихопилося у мене.