— Як я вже казав, ми не називаємо це крадіжкою. Це операція повернення незаконно здобутих скарбів світу. Але якщо ти мені не довіряєш… — Він знову підійшов до мене, і я не встигла й оком кліпнути, як він втис мені в руку кольє. — Я залишу тобі цю штукенцію як заставу, допоки не вернуся. Тільки нікому не показуй… — Він проникливо глянув мені у вічі й урочисто додав: — Нас єднає тепер спільна таємниця. Тебе й мене, агенте Фанні. Я довіряю тобі, а ти довірся мені.
Я спантеличено дивилася, як він повертався до дверей. На порозі він іще раз озирнувся.
— Тримай за мене кулаки. Сподіваюся, там, угорі, повірять моїй розповіді. Адже Людвігів люблять усі… Розкажи це Бену. На нього можна покластися.
Трістан майже непомітно скривився.
— Зроблю все можливе.
І він зник.
Я залишилася стояти біля Павелового столу Дляшиття з третім оком Калі в руці поруч із непритомною дитиною. Мені бракувало повітря.
Окей. Спокійно. Без паніки.
Я витріщалася на пляшку грушевого чудо-самого- ну швагра старого Стакі, яка все ще стояла на столі для шиття, і намагалася глибоко й рівномірно дихати. Вдих-видих, вдих-видих…
Усе було добре. Даша перебувала в теплі, дихала розмірено, пульс був цілком нормальний. Допомога вже вирушила.
Та що, коли ні? Що, коли Людвіги відразу збагнули, що втекти з панорама-люксу нам із Дашею допомогли? Що, коли вони бачили Трістана з нами там, унизу, в снігу? Або помітили його відсутність у бальному залі? Що, коли Елла Барнбрук не сприйняла зникнення свого партнера по танцю тихо й мирно, а Людвіги склали пазли докупи? А що, коли історію Трістана там нещадно проігнорують, а тим часом спільники Людвігів обшукають підвал і знайдуть тут мене з Дашею?
Я вже уявила, як Людвіги налякано, тримаючись за ручки, вдають невинних.
Просто залишатися тут і чекати, поки хтось прийде, раптом здалося мені безглуздим і небезпечним.
Я сама повинна спробувати пошукати допомогу. Просто треба дістатись до одного з телефонів, щоб подзвонити мсьє Роше. А він уже подбає про все інше. У цьому я була впевнена.
Але спершу треба заховати Дашу, щоб вона залишалася в безпеці, поки я не повернуся. І я вже знала, де її сховаю. У стомленій Берті було місце для цілого дитсадочка. Я зробила Даші всередині гніздечко з рушників і вкрила її зверху так, що виднілися тільки рот і ніс. Тоді витягла штекер із розетки, лише на той малоймовірний випадок, якби хтось прийшов щось прати.
Ось так. Це зробила. Тепер залишилось подіти кудись кольє. О, зроблю, як Трістан, і надягну його на себе. Діамантова защіпка мало не сама зійшлася на моїй шиї. Ось що таке справжня якість! О Боже, ну воно й важезне! Сподіваюсь, що мене не настигне прокляття Калі за те, що її третє око баламкалось тепер у моєму бюстгальтері.
Я прочинила двері на коридор і перевірила, чи все чисто. І до кухні, і до відпочинкового комплексу відстань була однакова. Проте я обрала кухню, бо існувала небезпека, що в день балу пан Гефельфінґер зачинив усе швидше й уже пішов.
Спочатку я ступала нерішуче, бо боялась, що за рогом може стояти пан Людвіг зі своїм пістолетом. Але потім я вирішила бігти. Що швидше я дістануся до телефону, то раніше закінчиться цей кошмар.
Я повернула за ріг і влетіла прямо в П’єра, який тягнув велетенський кошик, повний булочок. Кілька штук покотилося на підлогу.
— Фанні! — здивовано вигукнув П’єр.
Я так зраділа, коли його побачила, що ледве не розплакалась.
— О Боже! — випалила я. — Як добре, що це ти! Ти часом не бачив тут, унизу, кількох ем-м-м… підозрілих осіб?
— О, та скільки завгодно, — сказав П’єр. — Ними аж кишить на кухні, починаючи від шеф-кухаря. Я вже ситий усім цим по горло. Але я матиму аж два дні вихідних! І вгадай, що я робитиму.
Аж тепер він помітив, що зі мною щось не те.
— Боже мій, Фанні, що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби ти зустріла привида.
Якби ж то.
— П’єре, ти маєш мені допомогти, — випалила я. — Хтось хоче викрасти дитину російського олігарха, щоби потім вимагати в заставу діамант «Надежда». Тому я з Дашею втекла з панорама-люксу. Але вони все ще переслідують нас. У них зброя, і вони справді небезпечні.
Тривога на П’єровому обличчі змінилася на недовіру, змішану з сумнівами, які, мабуть, стосувалися моєї психічної адекватності. Він повернув голову вбік, не відводячи при цьому від мене погляду. І тут я раптом зрозуміла, як почувався перед тим Трістан. Жодна людина не повірила б одразу такій історії. Людський мозок на таке не здатен.
— О-оке-ей, — протяжно сказав П’єр. — Тож ти втекла з дитиною російського олігарха, бо вас переслідують озброєні викрадачі, котрі хочуть дістати діамант «Над-щось-там»?
— Я знаю, все це звучить суперзаплутано, — перебила я його. — Воно так і є. Я мушу подзвонити з кухні мсьє Роше і все йому розповісти. Він повинен зателефонувати в поліцію і повідомити Єгорова. Допоможеш мені?
— Звісно, що так.
П’єр виглядав досі ще не дуже переконаним, та усмішка поступово зникала з його обличчя. Він явно почав усвідомлювати всю серйозність становища.
— Де ж зараз дитина?
— Я залишила її в пральні.