Він знову зітхнув.
— Я тебе колись обманював, агент Фанні?
Звідки я могла це знати? Доволі часто він відповідав мені запитаннями на запитання. Як-от зараз, наприклад. Я інстинктивно заступила собою тимчасовий прихисток Даші.
— Ні, не обманював. — Він скинув піджак смокінга. — Власне, ти з перших секунд мене чарівливо обеззброїла… Чи то обеззбройливо зачарувала, як тобі завгодно.
— Що ти робиш? — сердито запитала я.
— Хочу показати тобі правду. Інакше ти мені не повіриш. — Трістан послабив свого елегантного чорного метелика і почав розстібати сорочку.
Я ошелешено на нього витріщилася.
— Ми з дідусем не випадково приїхали сюди відпочивати, — вів далі він. — Ми тут через діамант «Надежда». Й оскільки ситуація з Людвігами нас налякала, ми подумали, що вони можуть завадити нам його викрасти.
Це не може бути правдою!
— Ти що, справді готельний злодій? І твій дідусь також? Ви тут… ви хочете викрасти кольє? — запитала я, затинаючись, бо говорити нормально я просто не мала сили.
— О, та з кольє ми вже розібрались. — Трістан одним драматичним рухом розіпнув на собі сорочку, і моїм очам відкрився його ідеальний чоловічий торс. А на його шиї пишалося кольє з двох рядів діамантів, посередині з одним великим, обрамленим блакитним каменем.
Щоб не впасти, я сперлась на край Павелового столу для шиття.
— Вражає, правда? — Майстерним рухом Трістан зняв кольє з шиї і простягнув його мені. — Третє око Калі. Бачиш, як воно виблискує? Ніби в ньому горить божественний вогонь. Хочеш приміряти?
Я ступила крок назад.
— Ні, не хочу. Я хочу… — Так, чого ж я, власне, хотіла? Втекти? Викликати поліцію? — Я хочу, щоб це все виявилося неправдою, — пошепки закінчила я речення.
— Усе гаразд, Фанні! — Трістан глянув на мене. — Ми нічого не крали. Ми всього лише піклуємося про те, щоб речі потрапляли до своїх справжніх власників. Цей камінь має знаходитися в таємному храмі індійського міста Мадурай. Звідти його викрали, і туди, до богині Калі, він і повернеться. Він не призначений для людей.
— Ти що — фанатик якоїсь язичницької секти? — запитала я і ступила ще крок назад.
Трістан розсміявся і вмить став знову справжнім Трістаном, якого я знала, — веселим і зверхнім.
Він покрутив прикрасу в руці, і блакитний камінь замерехтів у світлі.
— Боже, ні! Та я, власне, працюю на таємну спільноту, котра… скажімо так, зацікавлена у тому, щоб відновити справедливість. Заради збереження світової рівноваги.
— Ілюмінати? — затинаючись, запитала я.
— Ні. Хоча, можливо, кілька з них і є ілюмінатами. Послухай: нікому не бракуватиме того кольє. Стелла Єгорова там, угорі, на балі, одягнена в оманливо справжню копію, навіть про це не здогадуючись. А мій дідусь запевнив її у тому, що в неї навколо шиї найкрасивіший і найдорожчий діамант у світі. Чоловік зі страхової компанії думає, що все в повному порядку. Вони помітять, що він несправжній, тільки тоді, коли захочуть його знову продати. Чого, сподіваюсь, вони ніколи не зроблять. Діаманти, що зараз у копії, нічим не поступаються оцим. Лише найбільшому ми не знайшли заміни, тому на його місці подібний, із цирконію.
Десь у підвалі грюкнули двері. Ми обоє здригнулися.
— Нам треба спробувати потрапити назад до цивілізації, — сказав Трістан, ніби нічого не сталося. — Як ти гадаєш, котра зараз година?
Я й уявлення не мала, скільки часу могло минути відтоді, як Трістан у люксі затулив мені рота. Та, враховуючи все, що трапилося, мабуть, не так уже й багато.
Стрибок із вікна забрав усього лише кілька хвилин. І навіть якби ми стрибали з хмар, це б тривало не набагато довше.
— Ти думаєш, Людвіги більше нас не шукають? — з надією запитала я, вирішивши не зважати на крадіжку і таємне товариство. Трістан як-не-як врятував мене і Дашу від викрадачів.
— Не думаю, — сказав він. — Вони ж не знають, що ви злетіли в повітря. Вони думають, що ви з Дашею десь заховалися і тремтите від страху. Можливо, вони взагалі вирішили потанцювати на балу, поки їхні люди вас шукають.
— Люди? Дотепер це був тільки один спільник, — нагадала я. — Тепер їх багато? — І в усіх них напевно пістолети з глушниками.
Трістан стенув плечима:
— А може, вони працюють самі. Думаю, вони б упоралися.
— Але ж вони не знають, що ти з нами, правда?
— Ні. — Трістанове лице проясніло. — Звідки вони можуть це знати? Вони ж поняття не мають, що ми з дідусем завдяки персню вийшли на їхній слід. Вони знають тільки одне — що ти сама втекла з Дашею.
Він глянув на маленьку донечку олігарха, яка лежала на стосі простирадл, неначе принцеса на горошині.
— І це означає, що я можу собі безпечно розгулювати тут, не боячись, що вони мені щось заподіють. — Він посміхнувся мені. — Пробач, я мав би раніше здогадатись. Просто я вперше маю справу з особливо небезпечними злочинцями.
— О, та ти звикнеш, — кинула я.
Трістан уже був коло дверей.
— Я піднімуся нагору і викрию Людвігів. А тоді повернуся. А ти звідси ні на крок!
— Перед тим як повертатися, я б ще повідомила в поліцію, — сказала я. — Чи це для тебе, готельного злодія, занадто небезпечно?
Трістан підняв кольє вгору.