— То ви лікарка? — питаю я, але відчуваю лише тягар: це мої груди тиснуть на мене і я тону під їхньою страшною вагою, так, я тону, бо ми програли і біганина наввипередки з армією виявилась абсолютно марною.
Її рот кривиться в крихітній посмішці, таємній посмішці, ніби я щойно з чимось примирилася. Але посмішка не жорстока, і я розумію, що вже менше боюся її, того, що може означати ця кімната, і я менше боюся за себе, а більше — за
— Ні, дівчинко моя, — каже вона, хитаючи головою. — Ти ж, певно, знаєш, що у Новому Світі жінки не бувають лікарями. Я цілителька.
— Яка різниця?
Вона знову проводить пальцями по чолу.
— Дійсно, яка різниця? — вона складає руки на колінах і дивиться на них. — Хоч ми й під замком, — каже вона, — чутки однак долітають, розумієш? Чутки про те, що жінок і чоловіків розділяють по цілому місту, чутки про армію, яка підійшла оце чи не сьогодні, чутки про бійню, яка вже не за горами, яку ми всі не переживемо, і байдуже, що ми так слухняно підняли лапки вгору.
Тепер вона дивиться на мене дуже пильно.
— А тепер ще й ти.
Я відводжу від неї погляд.
— Я ж не якась особлива.
— Хіба ні? — схоже, я її не переконала. — Дівчинка, до приїзду котрої наказали очистити ціле місто? Дівчинка, чиє життя я маю оберігати під загрозою втратити власне? Дівчинка, — вона нахиляється вперед, пересвідчитися, що я точно слухаю, — яка щойно прибула з великої позаземної чорноти?
На секунду я забуваю дихати і сподіваюся, що вона цього не помітила.
— Хто вам таке сказав?
Вона знову незлостиво щириться.
— Та я ж цілителька. Перше, що я бачу, — шкіра, і я добре її знаю. Шкіра оповідає історію людини: де та була, що їла і хто вона є загалом. Так, ти трохи потерлася, дівчинко, однак у тебе найм’якша і найбіліша шкіра, яку я тільки бачила за двадцять років пильної роботи. Надто м’яка і надто біла, як для планети фермерів.
Я й досі не дивлюся на неї.
— А тоді, звісно, поповзли чутки — їх принесли біженці, — мовляв, наближаються нові поселенці. Тисячі поселенців.
— Будь ласка, — тихенько кажу, і очі знову наповнює волога. Я намагаюся змусити їх припинити.
— І жодна дівчинка Нового Світу не запитає жінку, чи вона лікарка.
Я ковтаю клубок у горлі. Прикладаю долоню до рота. Де він? Мені на все начхати, бо це головне —
— Я розумію, що ти налякана, — каже нянечка Койл. — Але ми теж тут страждаємо від надлишку страху, тож у цьому я тобі не можу зарадити, — вона простягає свою шорстку долоню і торкається моєї руки, — але, можливо, ти можеш допомогти нам.
Я знову ковтаю, але сказати мені нема чого.
Бо можу довіряти лише одній людині.
А цієї людини тут нема.
Нянечка Койл відкидається в кріслі.
— Ми таки врятували тобі життя, — каже вона, — мале знання може принести велику втіху.
Я глибоко вдихаю, роззираюсь кімнатою, роззираюся світлом, що падає з вікна, котре виходить на дерева і річку,
Осьде надходить армія.
Армія надходить.
І вона, ця армія, не буде приязною до нянечки Койл, хай там що станеться з…
Я відчуваю легкий біль у грудях.
Але вдихаю.
І починаю говорити:
— Мене звати Віола Ід.
— Нові поселенці, ге? — з усмішкою питає Медді.
Лежу на боці, а вона розмотує довгі бинти, якими я перемотана посередині. Зі споду бинти геть закривавлені, а моя шкіра притрушена іржавим порохом там, де кров засохла. У моєму животі маленька дірка, зашита цупкою жилкою.
— Чому мені не болить? — питаю я.
— На бинтах витяжка з кореня Джефферса, — каже Медді. — Природний опіат. Болю ти не відчуєш, але й до вбиральні тобі місяць не захочеться. Плюс десь за п’ять хвилин ти заснеш мертвим сном.
Я торкаюся шкіри навколо кульової рани, лагідно, дуже лагідно. Ще одна рана на спині — там, де куля влучила в мене.
— А чому я не померла?
— А ти б хотіла померти? — знову всміхається дівчина, усмішка швидко перетворюється на найвеселішу гримасу, яку я тільки бачила. — Мені не слід жартувати. Нянечка Койл завжди каже, що мені бракує належної серйозности, аби бути цілителькою. Вона змочує тканину у ванночці з гарячою водою і заходиться промивати рани. — Ти не померла, бо нянечка Койл — найкраща цілителька на весь Притулок і краща за будь-кого з тих так званих «лікарів», що живуть у місті. Навіть негідники це знають. Бо чому, по-твоєму, тебе привезли сюди, а не в клініку?
У дівчини так само довгий халат, як і в нянечки Койл, але на додачу — куца біла шапочка з нашивкою у вигляді розкритої блакитної долоні — так тут вдягаються підмайстрині, каже Медді. Вона старша за мене на рік-два, не більше, хоч як тут вони міряють вік на цій планеті, але її руки вже впевнено, лагідно і твердо працюють з моїми ранами.
— То що? Наскільки погані ці поганці? — питає вона оманливо легковажним тоном.
Двері відчиняються. Низенька дівчина в шапочці підмайстрині зазирає всередину — молода, як і Медді, але з темно-брунатною шкірою і грозовою хмарою над головою:
