Запитання та Відповідь полностью

Я заплющую очі, але бачу перед собою лише отару Спеклів, що втупилася в мене.

Вони засуджують мене.

Мер Леджер торкає мене за плече і вказує на мою миску з рагу:

— Ти це їстимеш?

Тієї ночі мені сницця…

Вона…

Позаду неї сяє сонце, я не бачу її лиця, ми на схилі, і вона щось розповідає, але водоспад надто гучно реве, такшо я перепитую: «Га?», а коли тягнусь до неї, то навіть не торкаюсь, але моя рука тепер вкрита кров’ю…

— Віоло! — засапано кличу я, сідаючи на матрасі в темноті.

Я дивлюся на мера Леджера на його матрасі, а він хоч і закрив очі, але його Шум не сонний, це такий сірий Шум, як коли ти не спиш.

— Мені відомо, шо ти не спиш, — кажу.

— Зате ти спиш дуже гучно, — зауважує він, не рухаючись з місця. — Вона справді для тебе щось важить?

— Не твоє діло.

— Нам просто треба це пережити, Тодде, — каже він. — Нічого більше. Просто вижити і пережити.

Я повертаюся до стіни.

Я нічого не можу зробити. Принаймні поки вона в них.

І поки я нічого не знаю.

І поки вони можуть їй зашкодити.

Виживи і переживи, думаю я.

І я думаю про неї, хоч де вона є.

І я шепочу, шепочу їй, хоч вона деінде.

Виживи і переживи це.

Виживи.

УГАМУЙСЯ, ДІВЧИНКО.

Голос…

У яскравості…

Я розплющую очі. Все довкола світле, яскраве, а між тим музикою звучить чийсь голос, але в голові наморочиться і в боці болить, ще й надто яскраво довкола, тому я не можу зосередитися.

Стривайте…

Стривайте…

Він же ніс мене з пагорба на руках…

Оце щойно він ніс мене з пагорба в Притулок, а тоді…

— Тодде? — гукаю я, і хоча мій голос сипкий, повний вати і слини, але я щосили налягаю на це слово і виштовхую його в яскраве світло, що сліпить мені очі. — ТОДДЕ?

— Я сказала: вгомонись, зараз же.

Не впізнаю голос, але явно говорить жінка…

Жінка.

— Хто ви? — питаю я, пробую сісти, витягую руки, аби помацати, що навколо, відчуваю прохолодність повітря, м’якість…

Невже це ліжко?

Раптом накочує паніка.

— Де він? — кричу я. — Тодде?

— Я не знаю ніякого Тодда, дитино, — каже голос, і обриси починають набувати форми, світле відокремлюється від темного. — Але мені точно відомо, що ти не в тому стані, аби вимагати інформації.

— В тебе стріляли, — каже інший голос, інша жінка, молодша за першу, праворуч від мене.

— Стули бузю, Меделяйн Пул, — каже перша жінка.

— Так, нянечко Койл.

Я кліпаю, кліпаю і таки починаю дещо бачити поперед себе. Я на вузькому білому ліжку у вузькій білій кімнаті. На мені — тоненька біла накидка, зав’язана на спині. Висока огрядна жіночка стоїть переді мною, на її плечах — білий халат із нашивкою, блакитною розкритою долонею, губи жіночки стиснуті в одну лінію, лице незворушне. Нянечка Койл. За нею, у дверях, із мискою паруючої води в руках стоїть дівчина, трохи старша за мене.

— Я Медді, — каже дівчина, крадькома всміхаючись.

— Геть, — каже нянечка Койл, навіть не повертаючи голови. Медді вже на виході перехоплює мій погляд і посилає мені ще одну усмішку.

— Де я? — питаю нянечку Койл, досі швидко дихаючи.

— Ти про кімнату, дівчинко моя? Чи про місто? — вона дивиться мені в очі. — Чи взагалі про планету?

— Прошу, — кажу я, мої очі зненацька наповнюються вологою, і хоча всередині я лютую, але продовжую розмову: — Я була з хлопцем.

Вона зітхає і на мить відводить очі, а тоді міцніше стискає губи і сідає на стілець біля ліжка. Її лице суворе, волосся зібране назад у такі тугі коси, що по них, певно, можна лазити, як по горах, а її тіло дебеле, велике і не схоже на тіло людини, яка не дозволяє собою попихати.

— Вибач, — каже вона майже ніжно, — але я нічого не знаю про твого хлопця, — вона похмурніє. — Боюсь, я взагалі нічого не знаю — хіба те, що тебе вчора зранку привезли до лікарні і ти була напівмертва, так що я взагалі не знала, чи спроможні ми тебе витягнути. От тільки нам недвозначно дали зрозуміти, що наше виживання вельми залежить від твого.

Вона чекає — мабуть, дивиться, як я це сприйму.

Я й гадки не маю, як це сприймати.

Де ж він? Що вони з ним зробили?

Я відвертаюся від неї, аби спробувати поміркувати, але мій поперек так туго перетягнули бинтом, що не можу навіть сісти.

Нянечка Койл проводить пальцями по своєму чолу.

— Добре, що ти знову з нами, — каже вона, — але я оце геть не певна, що ти захочеш нам подякувати за той світ, куди ми тебе повернули.

Вона розповідає, як мер Прентісс прибув до Притулку і приніс чутки про армію, велику армію, достатньо велику, аби без зусиль знищити місто, і достатньо велику, аби спалити цілий світ. Вона розповідає про капітуляцію когось на ім’я мер Леджер: як він кричав на людей, котрі хотіли битися, і зрештою як більшість людей дозволили йому «віддати місто на тарілочці з бантиком».

— І ось тоді лікарні, — каже вона, і в її голосі з’являється справжня злість, — раптом стали в’язницями для жінок, які в них працювали.