Я заплющую очі, але бачу перед собою лише отару Спеклів, що втупилася в мене.
Вони засуджують мене.
Мер Леджер торкає мене за плече і вказує на мою миску з рагу:
— Ти це їстимеш?
Тієї ночі мені сницця…
Вона…
Позаду неї сяє сонце, я не бачу її лиця, ми на схилі, і вона щось розповідає, але водоспад надто гучно реве, такшо я перепитую: «Га?», а коли тягнусь до неї, то навіть не торкаюсь, але моя рука тепер вкрита кров’ю…
— Віоло! — засапано кличу я, сідаючи на матрасі в темноті.
Я дивлюся на мера Леджера на його матрасі, а він хоч і закрив очі, але його Шум не сонний, це такий сірий Шум, як коли ти не спиш.
— Мені відомо, шо ти не спиш, — кажу.
— Зате ти спиш дуже гучно, — зауважує він, не рухаючись з місця. — Вона справді для тебе щось важить?
— Не твоє діло.
— Нам просто треба це пережити, Тодде, — каже він. — Нічого більше. Просто вижити і пережити.
Я повертаюся до стіни.
Я нічого не можу зробити. Принаймні поки вона в них.
І поки я нічого не знаю.
І поки вони можуть їй зашкодити.
І я думаю про неї, хоч де вона є.
І я шепочу, шепочу їй, хоч вона деінде.
Виживи і переживи це.
Виживи.
УГАМУЙСЯ, ДІВЧИНКО.
Голос…
У яскравості…
Я розплющую очі. Все довкола світле, яскраве, а між тим музикою звучить чийсь голос, але в голові наморочиться і в боці болить, ще й надто яскраво довкола, тому я не можу зосередитися.
Стривайте…
Він же ніс мене з пагорба на руках…
Оце щойно він ніс мене з пагорба в Притулок, а тоді…
— Тодде? — гукаю я, і хоча мій голос сипкий, повний вати і слини, але я щосили налягаю на це слово і виштовхую його в яскраве світло, що сліпить мені очі. — ТОДДЕ?
— Я сказала: вгомонись, зараз же.
Не впізнаю голос, але явно говорить жінка…
Жінка.
— Хто ви? — питаю я, пробую сісти, витягую руки, аби помацати, що навколо, відчуваю прохолодність повітря, м’якість…
Невже це ліжко?
Раптом накочує паніка.
—
— Я не знаю ніякого Тодда, дитино, — каже голос, і обриси починають набувати форми, світле відокремлюється від темного. — Але мені точно відомо, що ти не в тому стані, аби вимагати інформації.
— В тебе
— Стули бузю, Меделяйн Пул, — каже перша жінка.
— Так, нянечко Койл.
Я кліпаю, кліпаю і таки починаю дещо бачити поперед себе. Я на вузькому білому ліжку у вузькій білій кімнаті. На мені — тоненька біла накидка, зав’язана на спині. Висока огрядна жіночка стоїть переді мною, на її плечах — білий халат із нашивкою, блакитною розкритою долонею, губи жіночки стиснуті в одну лінію, лице незворушне. Нянечка Койл. За нею, у дверях, із мискою паруючої води в руках стоїть дівчина, трохи старша за мене.
— Я Медді, — каже дівчина, крадькома всміхаючись.
— Геть, — каже нянечка Койл, навіть не повертаючи голови. Медді вже на виході перехоплює мій погляд і посилає мені ще одну усмішку.
— Де я? — питаю нянечку Койл, досі швидко дихаючи.
— Ти про кімнату, дівчинко моя? Чи про місто? — вона дивиться мені в очі. — Чи взагалі про планету?
— Прошу, — кажу я, мої очі зненацька наповнюються вологою, і хоча всередині я лютую, але продовжую розмову: — Я була з хлопцем.
Вона зітхає і на мить відводить очі, а тоді міцніше стискає губи і сідає на стілець біля ліжка. Її лице суворе, волосся зібране назад у такі тугі коси, що по них, певно, можна лазити, як по горах, а її тіло дебеле, велике і не схоже на тіло людини, яка не дозволяє собою попихати.
— Вибач, — каже вона майже ніжно, — але я нічого не знаю про твого хлопця, — вона похмурніє. — Боюсь, я взагалі нічого не знаю — хіба те, що тебе вчора зранку привезли до лікарні і ти була напівмертва, так що я взагалі не знала, чи спроможні ми тебе витягнути. От тільки нам недвозначно дали зрозуміти, що
Вона чекає — мабуть, дивиться, як я це сприйму.
Я й гадки не маю, як це сприймати.
Де ж він? Що вони з ним зробили?
Я відвертаюся від неї, аби спробувати
Нянечка Койл проводить пальцями по своєму чолу.
— Добре, що ти знову з нами, — каже вона, — але я оце геть не певна, що ти захочеш нам подякувати за той світ, куди ми тебе повернули.
Вона розповідає, як мер Прентісс прибув до Притулку і приніс чутки про армію, велику армію, достатньо велику, аби без зусиль знищити місто, і достатньо велику, аби спалити цілий світ. Вона розповідає про капітуляцію когось на ім’я мер Леджер: як він кричав на людей, котрі хотіли битися, і зрештою як більшість людей дозволили йому «віддати місто на тарілочці з бантиком».
— І ось тоді лікарні, — каже вона, і в її голосі з’являється справжня злість, — раптом стали в’язницями для жінок, які в них працювали.