Запитання та Відповідь полностью

— Мій батя тебе читає, — дражниться він, а очі сочаться зневагою. — Читає тебе як книжку.

Мій Шум стає ще голосніший.

— Нумо, жени сюди мою книжку! Або я тебе вб’ю, чесне слово!

— Нічо ти мені не зробиш, містере Г’юїтте, — каже Дейві, встає, тулячись до дверей спиною. — Ти ж не станеш ризикувати своєю коханою сучкою, правда ж?

Отакої.

Вони знають, шо запопали мене.

Бо я не стану наражати її на небезпеку.

Мої руки готові завдати Дейві Прентіссу ше більшої шкоди, як тоді. Перш ніж він її зачепив, перш ніж він її піцтрелив…

Але не зараз…

Хоть я здатний…

Бо він слабак.

І ми обидва це знаємо.

Усмішка Дейві блякне.

— Думаєш, ти особливий, га? — кидає він. — Думаєш, батя тобі цюцю принесе?

Я стискаю кулаки, тоді розтискаю.

Але не рушаю з місця.

— Батя тебе знає, — каже Дейві, — Батя тебе читає.

— Він мене не знає, — кажу я, — і ти не знаєш.

Дейві знову щириться.

— Та невже? — його рука тягнеться до литої залізної клямки у дверях. — То йди познайомся зі своєю новою отарою, Тодде Г’юїтте.

Він віччиняє двері, ступає на поріг, а тоді віцтупає з дороги, відкриваючи мені вид.

На сотню, чи й більше, Спеклів, котрі своєю чергою пильно розглядають мене.

МОЯ ПЕРША ДУМКА — розвернутись і тікати. Бігти, бігти, бігти і ніколи не зупинятися.

— Хотів би я це побачити, — каже Дейві, підпираючи спиною браму; він всміхається, ніби виграв приз.

їх достоту багато, стільки довгих білих облич і всі дивляться на мене — очі завеликі, роти, навпаки, крихітні, зубасті і високо на лицях, а вуха взагалі якісь нелюцькі.

Але там однаково видно люцьке лице, еге ж? Це обличчя, яке віччуває, боїться…

І страждає.

Тяжко сказати, хто з них чоловіки і хто жінки, бо їхня шкіра однаково обросла лишайником і мохом замість одягу, але тут, здається, цілі родини Спеклів, причому більші захищають своїх діток, а чоловіки-Спекли захищають жінок, вони обіймають їх руками, притискуючи голови докупи. І всі мовчать…

Мовчать.

— До речі! — каже Дейві. — Ти уявляєш: вони давали ліки цим тваринам?

Тепер усі дивляться на Дейві і починають якось дивно переклацуватися між собою та кивати головами. Дейві стискає пістолета і заходить глибше в монастир.

— Думаєте щось утнути? — кидає він. — Добре, дайте мені привід! Давайте! ДАЙТЕ ТІЛЬКИ ПРИВІД!

Спекли збиваються тісніше докупи у своїх маленьких спілках і задкують так далеко, як можуть.

— Ходи сюда, Тодде, — каже Дейві. — Є робота.

Я не рухаюсь.

— Я сказав, ходи сюда! То ж тварини. Вони тобі нічо не зроблять.

Я однаково не рухаюсь.

— Він убив одного з вас, — каже Дейві до Спеклів.

— Дейві! — кричу я.

Відрізав йому голову ножем. Пиляв і пиляв…

— Годі! — я біжу до нього і затикаю його чортового рота. Не знаю, звідки це йому відомо, але ж відомо, тому він затикається, хай йому грець, негайно.

Найближчі до брами Спекли задкують, коли я підходжу, і забираюцця з моєї дороги так швидко, як тільки можуть, вони перелякано дивляцця на мене і загороджують собою дітей. Я шо є сили штовхаю Дейві, але він просто смієцця, і я розумію, шо опинився всередині монастирських стін.

І тільки тепер я бачу, скільки ж тут Спеклів.

Кам’яна стіна монастиря тягнеться вздовж здоровезного шматка землі, але в її межах лише одна будівля — якийсь-то склад. Решту землі поділено на менші городи, розгороджені старими дерев’яними парканами з низенькими хвіртками. Більшість городів позаростали, такшо аж до протилежної стіни за добрих сто метрів, хоч куди глянь, тягнуться густі трави і чіпка ожина.

Але хай там де і шо, але серед усього цього найбільше їх, Спеклів.

Сотні й сотні їх стоять на цій землі.

Може, й більше тисячі.

Вони притискаються до стіни монастиря, втискаються в прогнилі загорожі, сидять групками чи стоять рядами.

— Він брехло! — кажу я. — Все було не так! Все було зовсім не так!

А як усе було? Як воно було, шоб їм пояснити?

Бо я це таки зробив, правда ж?

Хай не так, як описав Дейві, але майже так само погано і для мого Шуму це завелика подія, аби сховати її і заховатися від усіх їхніх очей, котрі дивляцця на мене, завелика, щоб опуститися до брехні і спотворити правду, завелика, аби не думати про це, коли юрба облич Спеклів просто дивиться в очі.

— То був просто нещасний випадок, — кажу я, мій голос тремтить, я переводжу погляд з лиця на лице, не бачу ні сліду Шуму Спеклів, не розумію їхні клацаня, тим паче не розумію, що коїться. — Я не хотів.

Але ніхто з них нічо не відповідає. Вони просто дивляться.

Шпарина в брамі за нами знову прочиняється. Ми оглядаємось на неї.

Це Іван із Дальнього Кута, той, шо вирішив не битися з військом, а приєднатись до нього.

І, мабуть, він мав рацію. На ньому — офіцерський однострій, з Іваном — група вояків.

— Пане Прентісс-молодший, — каже він, киваючи Дейві, котрий відповідає на вітання. Іван повертається до мене, але виразу його очей я не розумію, а Шуму не чую, — радий і вас бачити, пане Г’юїтте.

— То ви двоє знайомі? — насторожується Дейві.

— Довелось познайомитись, — каже Іван, не відводячи від мене погляду.