— Мій батя тебе читає, — дражниться він, а очі сочаться зневагою. — Читає тебе як
Мій Шум стає ще голосніший.
— Нумо, жени сюди мою книжку! Або я тебе вб’ю, чесне слово!
— Нічо ти мені не зробиш,
Отакої.
Вони знають, шо запопали мене.
Бо я не стану наражати її на небезпеку.
Мої руки готові завдати Дейві Прентіссу ше більшої шкоди, як тоді. Перш ніж він її зачепив, перш ніж він її
Але не зараз…
Хоть я здатний…
Бо він слабак.
І ми обидва це знаємо.
Усмішка Дейві блякне.
— Думаєш, ти особливий, га? — кидає він. — Думаєш, батя тобі цюцю принесе?
Я стискаю кулаки, тоді розтискаю.
Але не рушаю з місця.
— Батя тебе знає, — каже Дейві, — Батя тебе
— Він мене не знає, — кажу я, — і ти не знаєш.
Дейві знову щириться.
— Та невже? — його рука тягнеться до литої залізної клямки у дверях. — То йди познайомся зі своєю новою отарою, Тодде Г’юїтте.
Він віччиняє двері, ступає на поріг, а тоді віцтупає з дороги, відкриваючи мені вид.
На сотню, чи й більше, Спеклів, котрі своєю чергою пильно розглядають мене.
МОЯ ПЕРША ДУМКА — розвернутись і тікати. Бігти, бігти, бігти і ніколи не зупинятися.
— Хотів би я
їх достоту багато, стільки довгих білих облич і всі дивляться на мене — очі завеликі, роти, навпаки, крихітні, зубасті і високо на лицях, а вуха взагалі якісь нелюцькі.
Але там однаково видно люцьке лице, еге ж? Це обличчя, яке віччуває, боїться…
І страждає.
Тяжко сказати, хто з них чоловіки і хто жінки, бо їхня шкіра однаково обросла лишайником і мохом замість одягу, але тут, здається, цілі
Мовчать.
—
Тепер усі дивляться на Дейві і починають якось дивно переклацуватися між собою та кивати головами. Дейві стискає пістолета і заходить глибше в монастир.
— Думаєте щось утнути? — кидає він. — Добре, дайте мені привід! Давайте! ДАЙТЕ ТІЛЬКИ ПРИВІД!
Спекли збиваються тісніше докупи у своїх маленьких спілках і задкують так далеко, як можуть.
— Ходи сюда, Тодде, — каже Дейві. — Є робота.
Я не рухаюсь.
— Я сказав, ходи сюда! То ж тварини. Вони тобі
Я однаково не рухаюсь.
— Він убив одного з вас, — каже Дейві до Спеклів.
— Дейві! — кричу я.
Відрізав йому голову ножем. Пиляв і пиляв…
— Годі! — я біжу до нього і затикаю його чортового рота. Не знаю, звідки це йому відомо, але ж відомо, тому він затикається, хай йому грець,
Найближчі до брами Спекли задкують, коли я підходжу, і забираюцця з моєї дороги так швидко, як тільки можуть, вони перелякано дивляцця на мене і загороджують собою дітей. Я шо є сили штовхаю Дейві, але він просто смієцця, і я розумію, шо опинився всередині монастирських стін.
І тільки тепер я бачу, скільки ж тут Спеклів.
Кам’яна стіна монастиря тягнеться вздовж
Але хай там де і шо, але серед усього цього найбільше їх, Спеклів.
Сотні й сотні їх стоять на цій землі.
Може, й більше тисячі.
Вони притискаються до стіни монастиря, втискаються в прогнилі загорожі, сидять групками чи стоять рядами.
— Він брехло! — кажу я. — Все було не так! Все було зовсім не так!
А як усе було? Як воно було, шоб їм пояснити?
Бо я це таки
Хай не так, як описав Дейві, але майже так само погано і для мого Шуму це завелика подія, аби сховати її і заховатися від усіх їхніх очей, котрі дивляцця на мене, завелика, щоб опуститися до брехні і спотворити правду, завелика, аби не думати про це, коли юрба облич Спеклів просто дивиться в очі.
— То був просто нещасний випадок, — кажу я, мій голос тремтить, я переводжу погляд з лиця на лице, не бачу ні сліду Шуму Спеклів, не розумію їхні клацаня, тим паче не розумію, що коїться. — Я не хотів.
Але ніхто з них нічо не відповідає. Вони просто дивляться.
Шпарина в брамі за нами знову прочиняється. Ми оглядаємось на неї.
Це Іван із Дальнього Кута, той, шо вирішив не битися з військом, а приєднатись до нього.
І, мабуть, він мав рацію. На ньому — офіцерський однострій, з Іваном — група вояків.
— Пане Прентісс-молодший, — каже він, киваючи Дейві, котрий відповідає на вітання. Іван повертається до мене, але виразу його очей я не розумію, а Шуму не чую, — радий і вас бачити, пане Г’юїтте.
— То ви
— Довелось познайомитись, — каже Іван, не відводячи від мене погляду.