Запитання та Відповідь полностью

Того дня, коли жінкам знову дозволили виходити, до лікарні надійшли вісімнадцять нових пацієнток, котрі страждали від найрізноманітніших проблем — апендицит, серце, рецидив раку, зламані кістки, — але після того як їх відділили від чоловіків і синів, усіх цих жінок замкнули у своїх будинках, як у пастці. Наступного дня з’явилися ще одинадцять. Нянечка Ловсон, щойно випала змога, повернулася до своєї дитячої лікарні, і з того моменту нянечки Койл, Веґґонер і Надарі не мали спокою, бігаючи від палати до палати, вигукуючи накази і рятуючи життя. Не думаю, що відтоді хтось із нас спав.

Ясно, що у нас із Медді так і не знайшлося зручного моменту, у нас просто немає часу, ми навіть забули, що мер обіцяв прийти зустрітися зі мною. Натомість я постійно бігаю, плутаюсь у всіх під ногами, але допомагаю як можу і всотую науку.

Схоже, що я не природжена цілителька.

— Не думаю, що до мене колись дійде, — кажу я після чергової невдалої спроби виміряти тиск у милої старенької пацієнтки на ім’я пані Фокс.

— Ага, на те і виглядає, — каже Корін, зиркаючи на годинник.

— Терпіння, дівчинко, — каже пані Фокс, зморщуючи лише в усмішці. — Якщо вже вчишся, то вчись як слід.

— Ваша правда, пані Фокс, — каже Корін, знову дивлячись на мене. — Спробуй іще раз.

Я накачую манжет повітрям, слухаю крізь стетоскоп рівномірне вшух, вшух у крові пані Фокс та ледь розбираю цифри на маленькій шкалі.

— Шістдесят на двадцять? — тихенько загадую я.

— Ну що ж, перевіряймо, — каже Корін. — Пані Фокс, ви сьогодні зранку були померли?

— Ой, господи, ні, — каже пані Фокс.

— Тоді, мабуть, таки не шістдесят на двадцять, — каже Корін.

— Я роблю це лише три дні, — виправдовуюся я.

— А я роблю це вже шість років, — каже Корін. — Відколи я була значно молодшою за тебе, дівчинко. А проте, сумний факт: ти нездатна навіть впоратися з пульсометром, але зненацька потрапила в підмайстрині, як і я. Цікаво, як обертається життя, ге?

— Ти добре знаєш справу, серденько, — каже мені пані Фокс.

— Ні, зовсім не добре, пані Фокс, — каже Корін. — Вибачте, що перечу, але дехто з нас вважає цілительство священним покликанням.

— Я і вважаю його священним покликанням, — машинально кажу я.

Але це помилка з мого боку.

— Цілительство — це більше, ніж професія, дівчинко, — каже Корін, вимовляючи «дівчинко» як найгіршу образу. — Насправді немає нічого важливішого за збереження життя. На цьому світі ми в Божих руках. І ми повна протилежність твого друга-тирана.

— Він мені не…

— Допустити чиїсь, чиї завгодно, страждання — найстрашніший гріх з усіх.

— Корін…

— Ти нічого не розумієш, — каже вона тихо і люто. — І давай не прикидайся, що розумієш.

Пані Фокс, здається, щулиться під її словами так само, як і я.

Корін дивиться на неї, тоді на мене, зрештою поправляє свою шапочку й обсмикує лацкани свого халата, потягуючи шию праворуч-ліворуч. Вона заплющує очі та протяжно, протяжно видихає.

Не дивлячись на мене, каже:

— Спробуй іще раз.

— Отже, яка різниця між клінікою і домом зцілення? — питає нянечка Койл, проставляючи галочки на своєму аркуші.

— Основна різниця в тому, що клініками керують лікарі, а домами зцілення — цілительки, — повторюю я, відраховуючи денні дозу ліків ув окремі скляночки для кожного пацієнта.

— Чому так?

— Щоби пацієнт або пацієнтка могли обрати, хочуть вони знати думки свого лікаря чи ні.

Вона здіймає брову.

— А справжня причина?

— Політика, — кажу я, повторюючи її слово в слово.

— Чудова відповідь, — вона закінчує з паперами і передає їх мені. — Віднеси все це разом із ліками до Меделяйн, будь ласка.

Вона виходить, а я закінчую розкладати ліки на тацю. Коли я виходжу із тацею в руках, то бачу, як нянечка Койл десь уже в кінці коридору розминається з нянечкою Надарі.

І присягаюся, що бачу, як вона передає нянечці Надарі цидулку, хоча жодна з них не пригальмовує ні на мить.

Нам досі можна виходити лише на годину за раз і досі лише групами по четверо, але й цього вистачає, аби побачити, як Новий Прентісстаун збирається докупи. Коли перший тиждень мого підмайстерства майже добіг кінця, ми почули, що деяких жінок навіть відправляють у поля працювати в жіночих артілях.

Кажуть, що Спеклів тримають десь на околиці всіх разом, одною групою, усі вони чекають «обробки», хай там що це значить.

Ще кажуть, ніби старий мер працює прибиральником.

Про хлопчика нічого не чути.

— Я проґавила його день народження, — кажу Медді, водночас практикуючись накладати пов’язку на Гумову ногу, таку сміховинно реалістичну, що всі називають її Рубі, — чотири дні тому. Я вже й не знаю, скільки сплю, а…

Більше нічого сказати не можу і лише затягую пов’язку чимдужче…

І згадую, як він перев’язував мене…

І як я перев’язувала його.

— Ві, я впевнена, що з ним усе гаразд, — каже Медді.

— Ні, не впевнена.

— Хай так, — погоджується вона, визираючи з вікна на дорогу, — але ж у місті наперекір усьому немає війни. Ми наперекір усьому досі живі, досі працюємо. Тож і Тодд, незважаючи ні на що, може бути живий і здоровий.

Я міцніше затягую пов’язку.

— Ти щось знаєш про блакитну В?

Вона повертається до мене.

— Що?

Я знизую плечима.