— Господи, свиното, — Дейві знову спльовує. — Невже ти думаєш, шо у когось із нас є дівчата? Вони всі, трясця, у тюрмі через ці бомби кожен тиждень. А як нє, то ходять такими гуртами, що й не заговориш.
— Вона мені не дівчина, — кажу я.
— Не в тому річ, — відмахується він, — а в тому, шо тепер ти так само самотній, як і всі, так шо прийми то як є.
І зненацька якась бридотна сила почуття в його Шумі, але він це почуття ховає, шойно помічає, що я дивлюсь на нього.
— Шо вирячився?
— Нічого, — відповідаю.
— Отож.
Він встає, бере рушницю і бреде назад у поле.
Якось так вийшло, що 1017 досі працює на моєму кінці поля. Я переважно ззаду, закінчую копати траншеї. Дейві спереду, він заставляє Спеклів збивати докупи опалубки, які треба буде поставити, коли залиємо бетон. 1017 мав би працювати там, але за всі рази, коли я дивлюся, він біля мене, блишче за всіх інших, скільки би разів я не посилав його подалі.
Він працює, так, жменями викопує землю, рівними смугами знімає дерн, але завжди дивиться на мене, завжди пробує зазирнути мені в очі.
Клацає до мене.
Я йду до нього, рука на прикладі рушниці, над головою починають рухатися сірі хмари.
— Я послав тебе до Дейві, — гаркаю, — шо ти тут робиш?
Дейві, зачувши своє ім’я, гукає з-за поля.
— Га?
— Чого ти увесь час його сюда відпускаєш? — відгукуюсь я.
— Шо ти таке мелеш? — горлає Дейві. — Вони всі однакові!
— Це ж 1017!
Дейві роздратовано знизує плечима.
Я чую за спиною клацаня, грубе і саркастичне.
Повертаюсь і, чесне слово, 1017 мені посміхається.
— Ах ти шматок… — починаю я, наводячи рушницю.
А тоді бачу спалах Шуму.
Від 1017.
Швидкий, але й чистий: я стою перед ним, тягнусь до рушниці — тільки те, що він бачить очима…
Тільки спалах — ніби він відбирає в мене рушницю…
І все, далі нічо нема.
Рушниця й надалі в мене в руках, а 1017 далі по коліна в траншеї.
Без Шуму.
Я змірюю його поглядом. Він худіший, аніж колись був, але вони ж
Тобто — чи не приймав ліки.
— Шо ти задумав? — питаю його.
Але він вернувся до роботи, руки і долоні викопують землю, а спід білої-пребілої шкіри на боках проступають ребра. І він мовчить.
— Нашо далі давати їм ліки, якшо в усіх інших твій батя їх забирає?
Ми з Дейві обідаємо наступного дня. Хмари важко висять у небі, певно, скоро піде дощ, перший дощ за купу часу, то буде холодний дощ, але маємо наказ працювати попри все, так шо ми цілий день дивимось як Спекли виливають із бетономішалки першу суміш.
Її Іван прикотив сьогодні зранку, уже сцілений, але ше кульгавий, його Шум аж реве. Цікаво, де, на його думку,
— Ну, може, змовлятись не будуть, не? — міркує Дейві. — Не передаватимуть одне другому ідеї.
— Але вони всьодно передають, клацають, — тут же заперечую я, — хіба ні?
Дейві просто знизує плечима, типу
— Є ще сендвічі?
Я віддаю йому свій, одним оком приглядаю за спеклами.
— Хіба ми не маємо знати, шо вони думають? — кажу я. — Хіба не ліпше було би знати?
Я дивлюся на поле, а особливо пильно — на 1017, котрий полюбому теж дивиться на мене.
— От лайно, — каже Дейві, дивлячись угору.
Дощить три дні. Будмайданчик уже весь у багнюці, але мер хоче, аби ми якось далі працювали, так шо ці три дні ми сковзаємось і місимо все те багно і натягуємо на рами величезні шматки брезенту, аби позакривати поле.
Дейві дісталась робота всередині, він командує спеклами, котрі ставлять брезентові рами на місця. Я більшість часу провожу під зливою, пробую зафіксувати краї брезенту на землі важким камінням.
Це, трясця, така
— Швичче! — горлаю на Спекла, котрий помагає мені закріпити на землі один з останніх країв.
Мої пальці замерзають, бо ніхто не дав нам рукавиць, а мера, щоби попросити, поблизу не було.
— Ой!
Я припадаю губами до закривавленої кісточки, вже вмільйонне подряпавши руку.
Спекли тягають каміння, ніби й нема дощу, а це добре, бо під брезентом на всіх місця не стане.
— Агов! — кажу, підвищуючи голос. — Край пильнуй! Пильнуй там…
Порив вітру вириває ціле полотнище, яке ми шойно закріпили. Один зі Спеклів продовжує його тримати, але полотнище піднімається в повітря, тягне його за собою і тяжко прибиває до землі. Я перестрибую невдаху Спекла і біжу за брезентом, котрий летить і перекидається в багнюці поля, залітає на маленький горбок, і я його майже вхопив…
І я шось послизаюся дуже сильно, злітаю з іншого боку схилу на дупі…
І розумію, куда я біг і на чому послизнувся…
Я лечу просто у вбиральню.
Я хапаю землю, аби зупинитися, але нема за шо триматися, і я влітаю туди з гучним
— Гах! — кричу я і пробую встати.
Я по пах у засипаному вапном лайні Спеклів, весь ним оббризканий, від смороду хочеться ригати…
А тоді я бачу ще один спалах Шуму.
Я стою в клятій ямі.
А Спекл — просто наді мною.
Дивлюся вгору.
На мене вирячилася стіна Спеклів.
І просто перед ними всіма.
1017.
Він наді мною.
З великою каменюкою в руках.
