Запитання та Відповідь полностью

— Знищити цілий вид, — замислюється Лі, — тільки тому, що Відповіді бракувало окуліста.

Я сміюсь, надто гучно. Закочую очі на саму себе.

Закінчую з птахою і беру нову.

— Я встигаю робити три штуки на дві твоїх, — кажу, — але сьогодні вранці зробила більше хлібин і…

— Ти ж половину спалила.

— Бо ти надміру розкочегарив піч!

— Бо я не для створений для кухні, — він усміхається, — я створений для війська.

Мені перехоплює дух.

— То ти думаєш, що я створена для кухні?

Але він сміється і продовжує сміятись, навіть коли я кидаю в нього жменю мокрого пір’я, влучивши йому просто в око.

— Ого, — каже він, витираючи пір’я, — влучний постріл, Віоло. Треба якось дати тобі рушницю.

Я швидко повертаю лице вниз, до мільйонної птиці у своїй пелені.

— Або, може, ні, — тихіше каже він.

— А ти?.. — я замовкаю.

— А я що?

Я облизую губи, але це помилка, бо тепер треба випльовувати купу обривків пір’я, тож коли я нарешті здатна говорити, це виходить значно сердитіше.

— Ти колись у когось стріляв?

— Ні, — він сідає рівніше, — а ти?

Я хитаю головою і бачу, як він розслабляється, тому я негайно кажу:

— Але в мене стріляли.

Він випростується ще більше.

— Та годі!

Я сказала це, перш ніж подумала, навіть перш ніж зрозуміла, що кажу, а тоді кажу і розумію, що ніколи раніше цього не казала, ні вголос, ні собі, геть ніколи від того самого дня, коли воно сталося, але що ж таке, що воно вилітає з мене в переповнену пір’ям кімнату.

— І заколола декого, — я перестаю скубати, — насмерть.

Моє тіло зненацька стає вдвічі важчим у тиші, що западає по моїх словах.

І коли я заливаюся сльозами, Лі просто дає мені кухонний рушничок і залишає мене плакати; він не пригортає, не питає нічого тупого, навіть про саму ту історію не питає, хоч, певно, згорає від цікавости. Просто дає мені виплакатися.

І це саме те, що треба.

— Так, але в нас більшає прихильників, — каже Лі під кінець вечері з Вілфом і Джейн. Я не наважуюсь доїдати, бо як тільки доїм, треба буде повертатись на кухню і готувати закваску на хліб на завтра. Ви, трясця, не повірите, скільки хліба можуть зжерти сто людей.

Я ковтаю половинку останнього шматочка.

— Я про те, що вас не дуже багато.

— Нас, — підкреслює Лі, він дивиться на мене серйозно. — Але у нас є шпигуни по всьому місту, і люди приєднуються, коли можуть. Там стає тільки гірше. Вони запровадили пайки, і вже ніхто не отримує ліків. Вони повстануть проти нього.

— А скільки по тюрмах, — додає Джейн, — сотні жінок під замком, у ланцюгах, під землею, голодують і мруть як мухи.

— Жінко! — відрубує Вілф.

— Я лишень кажу, шо чула!

— Не чула ти ніц подібного.

Джейн раптом сердиться.

— То ж не значить, шо це брехня.

— Але по тюрмах багато людей, котрі нас підтримують, — каже Лі, — так що може виявитися…

Він замовкає.

— Що? — питаю я, дивлячись на нього. — Що може виявитися?

Він мовчить, тільки поглядає на інший столик, де нянечка Койл сидить із нянечками Брайтвайт, Форт, Веґґонер і Баркер, і Тея з ними, як завжди, обговорюють собі, шепочуться, вигадують іншим людям таємні накази.

— Та нічого, — каже Лі, коли бачить, що нянечка Койл встає і йде до нас.

— Вілфе, мені на сьогодні знадобиться віз, якщо твоя ласка, — каже вона, підходячи до столу.

— Так, нянечко, — каже він, підводячись.

— Попоїж іще трохи, — нянечка Койл зупиняє його, — тут же не кріпацтво.

— Я радий помогти, — каже Вілф, обтріпуючи штани і покидаючи нас.

— Кого нині підриваєте? — питаю.

Нянечка Койл міцно стискає губи.

— Думаю, наразі досить, Віоло.

— Я хочу піти, — кажу, — якщо ви зараз до міста, я хочу з вами.

— Терпіння, дівчинко моя, — каже вона, — твій день попереду.

— Який день? — питаю їй навздогін. — Коли?

— Терпіння, — повторює вона.

Але мовить це досить нетерпляче.

Що новий день, то смеркає раніше. Ось уже ніч, а я сиджу на купі каміння, дивлюсь, як сьогоднішні диверсантки йдуть до возів, їхні торби напхані таємними штуками. У деяких чоловіків пробивається Шум, вони зменшили собі дози ліків із власного скромного запасу, складеного в печері. Вони приймають достатньо, аби влитися в юрбу, і недостатньо, аби щось видати. Але це хиткий баланс, і нашим чоловікам усе важче й важче бути на вулицях міста, проте вони досі ходять.

І сьогодні вночі, коли люди Нового Прентісстауна поснуть, їх грабуватимуть і бомбитимуть за праве діло.

— Агов, — каже Лі, ледь помітніший за тінь у присмерку, сідаючи коло мене.

— Привіт, — відповідаю.

— Все гаразд?

— А чого має бути зле?

— Ай справді, — він підбирає камінець і жбурить його в ніч, — чого має бути зле?

На небо помалу висипають зорі. Мої кораблі десь там. Люди, котрі могли б нам допомогти, ні, люди, котрі нам допомогли б, якби я з ними зв’язалась. Сімон Воткін і Бредлі Тенч, хороші люди, розумні люди, котрі зупинили б цю дурість, ці вибухи, ці…

Горло знову щемить.

— Невже ти когось убила? — питає Лі, кидаючи іще один камінець.

— Ага, — кажу я, підтягуючи коліна до грудей.

Лі вичікує мить.

— Із Тоддом?

— Заради Тодда, — кажу, — щоби врятувати його. Щоби врятувати нас обох.

Сонце вже сіло і тепер швидко підступає справжня студінь. Я міцніше стискаю коліна.