Він нічо не каже, просто стовбичить із тим каменем, а той камінь більш ніж достатній, аби серйозно скалічити, якщо добре влучить.
— Ага, — кажу йому, — цього хочеш, так?
Він просто дивиться.
Я знов не бачу його Шуму.
Тягнуся по рушницю, повільно.
— То шо далі? — питаю і показую в Шумі, який я готовий, який я готовий битися.
Який я готовий…
Приклад рушниці в мене в руках.
Але він просто дивиться.
А тоді кидає камінь на землю і повертається до брезенту. Я дивлюся, як він іде, п’ять кроків, десять, і моє тіло трохи росслабляється. Я чую його, коли вже вилажу з ями.
Клац.
Його грубий клац.
І я зриваюся.
Я біжу до нього, кричу, не знаю, шо й кажу, Дейві шоковано повертається, а я забігаю під брезент відразу за 1017, забігаю з рушницею над головою, ніби я якийсь дурний чи божевільний, а 1017 повертається до мене, але я не лишаю йому шансу шось зробити, я сильно б’ю його в лице прикладом, він падає на землю, я знову заношу рушницю і луплю його, він піднімає руки, аби закритися, але я лупцюю його знову, і знову, і знову…
По руках…
По лицю…
По тих кощавих ребрах…
Мій Шум дзвенить…
І я б’ю…
І я б’ю…
І я б’ю…
І я б’ю…
І я волаю…
Волаю у все горло…
ЧОМУ ТИ ПІШОВ?
ЧОМУ ТИ ВІД МЕНЕ ПІШОВ?
І я чую холодне, сухе
Звук наповнює повітря, гучніший за дощ і вітер, від нього мій шлунок перевертається, застрягає в горлянці тугою грудкою.
Я зупиняюсь посеред замаху.
Дейві дивиться на мене, роззявивши рота.
Спекли нажахано задкують.
А 1017 дивиться на мене з землі, червона кров цебенить із його дивного носа, з кутків його натто високо посаджених очей, але він ані мур-мур: ні Шуму, ні думок, ні клацань — нічого…
(а ми в таборі, на землі лежить мертвий Спекл, а Віола така налякана, задкує від мене, усюди кров, і я зробив це знову, зробив це знову, і чому ти пішов, господи, чорт забирай, Віоло, чому ти
А 1017 просто дивиться на мене.
І, Богом клянуся, це вираз тріумфу.
— ПОМПА НА ВОДУ знову працує, Гільді.
— Дякую, Вілфе, — простягую йому тацю з хлібом, із неї ще підноситься пара, — будь ласка, віднеси це Джейн! Вона якраз накриває стіл для сніданку.
Він бере тацю, у його Шумі чути невиразний тихий мотивчик. Коли він виходить із кухонного сараю, до мене долинає оклик:
— Жінко!
— Чого він кличе тебе, Гільді? — питає Лі, з’являючись у задніх дверях із корзиною борошна, яке він щойно натовк. На ньому сорочка без рукавів, а шкіра на руках до ліктів запорошена білим.
Я секунду дивлюсь на його голі руки і швидко відводжу погляд.
Нянечка Койл поставила нас працювати разом, бо він теж не може повертатися в Новий Прентісстаун.
Ні, я однозначно їй
— Гільді звали жінку, котра нам була допомогла, — кажу. — На її честь варто назватися.
— А
— Мені з Тоддом, так, — я беру в нього кошика з борошном і важко гепаю його на стіл.
Западає тиша, як завжди, коли зринає ім’я Тодда.
— Ніхто його не бачив, Віоло, — лагідно каже Лі, — але вони виходять переважно вночі, тому це не…
— Вона б не сказала мені, навіть якби побачила, — я починаю розділяти борошно по мисках, — вона вважає, він мертвий.
Лі переминається з ноги на ногу.
— Але ти іншої думки?
Я дивлюсь на нього. Він усміхається, і я чомусь не можу не всміхнутись у відповідь.
— А ти мені віриш, чи не так?
Він знизує плечима.
— Вілф тобі вірить. А ти здивуєшся, як багато тут важить слово Вілфа.
— Ні, — я дивлюсь у вікно, туди, де зник Вілф, — ні, власне, я геть не здивуюсь.
Той день минає, як і решта, а ми далі готуємо. Це наша нова робота, наша з Лі, ми готуємо. Все на цілий табір. Ми навчилися готувати хліб одразу з
Нянечка Койл присягається, що саме так і перемагають у війнах.
— Я реально не для цього вступив, — каже Лі, видираючи жменю пір’я із шістнадцятої за пообіддя лісової птахи.
— Принаймні ти вступив добровільно, — відповідаю, скорчивши пальці на власній птиці. Пір’я літає в повітрі, ніби рій липучих мух, і клеїться до всього, чого торкнеться. Маленькі зелені кульки пуху позабивались мені під нігті, позбивались у згинах ліктів, навіть у кутиках очей.
Я знаю, бо в Лі вони також на всьому обличчі, у його довгому золотому волоссі, і в такого ж кольору золотавому волоссі на його передпліччях.
Я відчуваю, як моє лице знову заливає червоним, і я люто шарпаю пір’я.
День перетворився на два, на три, на тиждень, наступний тиждень і ще один, готувати з Лі, мити посуд із Лі, пересидіти в цій буді три дні дощу безвилазно — з Лі.
І знову. І
Щось буде, до чогось готуються, ніхто нічого мені не каже.
А я досі застрягла
Лі кидає общипану птицю на стіл та бере наступну.
— Якщо не будемо берегтися, то геть винищимо цей вид.
— Маґнус тільки таких і здатний підстрелити, — відповідаю, — бо решта надто швидкі.
