Запитання та Відповідь полностью

Наступні кілька годин як у тумані: ми просто бігаємо, зносимо поранених до табору, хоч декому так зле, що їх доводиться лікувати на місці. Мене ганяють від однієї цілительки до іншої, а потім ще до іншої, від рани до рани, по припаси, і я бігаю так швидко, що тільки згодом починаю розуміти, що більшість ран, які я обробляю, отримані не в бою.

— Їх били, — кажу я.

— І морили голодом, — люто каже нянечка Ловсон, вколюючи крапельницю в руку жінки, що ми занесли в печеру, — і катували.

Ця жінка — лише одна з маси люду, яка загрожує ніколи не закінчитись. Більшість надто шоковані, аби щось говорити, вони просто дивляться на тебе у цій престрахітливій тиші, дивляться без слів, на їхніх руках і лицях опіки, старі гноїсті рани, а найгірше — це їхні запалі очі, очі жінок, котрих не годували багато, багато, багато днів.

— Він це зробив, — кажу сама до себе, — він це зробив.

— Тримайся, дівчинко, — каже нянечка Ловсон. Ми біжимо назовні, понабиравши бинтів, яких і близько не вистачить на всіх. Нянечка Брайтвайт нетерпляче махає мені рукою. Вириває в мене бинти, притьмом перемотує ногу жінки, що горлає під нею.

— Корінь Джефферса! — кидає нянечка Брайтвайт.

— Я не принесла, — кажу.

— То принеси, стрілою!

Я вертаюся до печери, вихляю поміж цілительками і підмайстринями, удаваними солдатами, які стоять над пораненими повсюди: на схилах, на возах — усюди. І то не лише жінки поранені. Я бачу чоловіків, також заморених голодом, також побитих. Я бачу людей із табору, котрих поранили в бою, зокрема й Вілфа з опіковим бинтом на половину лиця, хоч він так само допомагає носити пацієнтів до табору.

Я біжу в печеру, хапаю ще бинтів і корінь Джефферса, тоді вже вдесяте біжу на схил. Опинившись на відкритому просторі, я дивлюсь на стежку, якою досі прибувають люди.

Я зупиняюсь на мить і переглядаю нові обличчя, лиш тоді біжу до нянечки Брайтвайт.

Нянечка Койл іще не повернулась.

Лі також.

— Він був просто посередині того пекла, — каже нянечка Надарі, коли я допомагаю їй підняти на ноги жінку, як й вона щойно вколола ліки, — ніби когось шукав.

— Маму і сестру, — кажу я, підтримуючи важкеньку жінку.

— Ми не забрали всіх, — каже нянечка Надарі, — в одному з із будинків бомба взагалі не вибухнула…

— Шован! — чути чийсь крик віддалік.

Я озираюся, моє серце чомусь б’ється швидше і сильніше, ніж я чекала, усмішка розтягує щоки.

Він їх знайшов!

Але раптом стає ясно, що це не так.

— Шован? — Лі виходить стежкою з лісу, разом з усіма, його рука і плече чорні, уніформа напівзгоріла, і лице також вкрите сажею, а очі рискають навсібіч, туди і сюди, бо він когось шукає в цій юрбі. — Мамо?

— Іди, — каже нянечка Надарі, — з’ясуй, чи

з ним усе гаразд.

Я залишаю поранену жінку на нянечку Надарі та стрімголов до Лі, не зважаючи на інших нянечок, котрі мене гукають.

— Лі! — кличу я.

— Віоло? — каже, побачивши мене. — Вони тут? Ти не знаєш, вони тут?

— Ти не поранений? — я підходжу, берусь за почорнілий рукав і дивлюсь на його долоні. — Ти обпікся.

— Тому що був вогонь, — каже він, і я дивлюся йому в очі. Він дивиться на мене, але не бачить, перед його очима досі тюрма, охоплена полум’ям, він бачить знайдених в’язнів, а ще, мабуть, тих вартових, кого довелось убити.

Але ні сестри, ні мами там немає.

— Вони тут? — гарячкує він. — Скажи мені, що вони тут.

— Я ж не знаю, які вони зовні, — тихо відповідаю.

Лі дивиться на мене, роззявивши рота, його дихання важке і поривчасте, ніби він наковтався диму.

— То було… — каже він, — господи, Віоло, то було… — Він дивиться вгору, повз мене, над моїм плечем. — Я мушу їх знайти. Вони мусять бути тут.

Він проходить повз мене і спускається вниз.

— Шован? Мамо?

Нічого не можу вдіяти, тож просто гукаю йому навздогін:

— Лі? Ти бачив Тодда?

Але він іде, бреде геть.

— Віоло! — чую окрик і спершу думаю, що це інша нянечка кличе мене на поміч.

Аж тут голос позаду мене каже: «Нянечко Койл!»

Я озираюсь і піднімаю голову. На верхівці стежки верхи на коні з’являється нянечка Койл, вона мчить на коні униз по камінню так швидко, як лише може. Хтось у сідлі позаду неї, хтось до неї пристебнутий, щоби не впав. Я відчуваю спалах надії. Можливо, це Шован. Або мама Лі.

(або він, може, це він, може…)

— Допоможи нам, Віоло! — гукає нянечка Койл, натягуючи повіддя.

І я кидаюсь бігти вгору до них, а кінь повертається боком, шукаючи опори, і я бачу, хто це, непритомна і моторошно похилена.

Корін.

— Ні, — повторюю я, ледь дихаючи, ледь розуміючи, що коїться, — ні, ні, ні, ні, ні, — коли ми перекладаємо її на кам’яну плиту, а нянечка Ловсон біжить до нас із купою бинтів та ліків.

— Ні, ні, ні, — коли я беру її голову у свої долоні, аби затулити її від твердого каменю, а нянечка Койл зриває рукав з її одягу, аби підготувати місце для уколу.

Нянечка Ловсон добігає до нас і бачить, хто це; вона каже:

— Ти її знайшла.

— Так, я її знайшла, — киває нянечка Койл.