Запитання та Відповідь полностью

Я відчуваю долонями кістки черепа Корін, відчуваю, як вона палає в гарячці. Бачу, які гострі стали її вилиці, як синці, що знебарвлюють її очі, м’яко набрякають на тлі шкіри. Ключиці просто стирчать над горловиною порваного і брудного халату нянечки. Порізані руки. Пошматовані нігті.

— Ох, Корін, — я шепочу, і волога з моїх очей крапає на її чоло, — ох, ні.

— Залишайся з нами, дівчинко моя, — каже нянечка Койл, і я не знаю, до кого вона звертається: до мене чи до Корін.

— Тея? — питає нянечка Ловсон, не підводячи погляд.

Нянечка Койл хитає головою.

— Тея мертва? — питаю я.

— І нянечка Веґґонер, — каже нянечка Койл, і я помічаю кіптяву на її лиці, помічаю люті червоні опіки на чолі, — і ще дехто, — її рот стискається в риску, — але їх ми теж трохи понищили.

— Нумо, дівчинко моя, — каже нянечка Ловсон до Корін, але та досі не отямлюється, — ти завжди була вперта. Зараз це дуже треба.

— Потримай, — нянечка Койл простягує мені пакетик із рідиною, приєднаний до трубки, вштрикнутої в руку Корін. Я беру його однією рукою, притримуючи голову Корін у себе на колінах.

— Отак, — каже нянечка Ловсон, віддираючи смужку затвердлої тканини від боку Корін. Всі ми зараз же відчуваємо страхітливий сморід.

Ще навіть гірший за сморід. Гірший через те, що він означає.

— Гангрена, — розгублено каже нянечка Койл, але ми вже й так бачимо, що інфекція давно поширилася. А сморід означає, що тканина мертва. Що хвороба почала пожирати її живцем. Цьому навчила мене Корін, але я воліла б із цим не зустрічатися.

— Вони, трясця, навіть елементарних ліків не давали, — бурчить нянечка Ловсон, зводячись на ноги і рушаючи до печери за найсильнішими ліками, які в нас є.

— Давай, дівчинко ти наша важка, — тихенько каже нянечка Койл, гладячи чоло Корін.

— Ти запізнилася, бо шукала її, — раптом розумію я, — тому і прийшла останньою?

— Знаєш, вона б нізащо не зламалась, — каже нянечка Койл шорстким голосом, шорстким не тільки від диму, — хай там що вони їй робили.

Ми дивимось на лице Корін, але її очі досі заплющені, її рот роззявлений, дихання уривчасте.

Нянечка Корін має рацію. Корін нізащо не зламається, не викаже імена чи інформацію, вона прийме кару, щоби вберегти від неї інших доньок, інших матерів.

— Інфекція, — кажу я, відчуваю, як горло набрякає, — запах, тобто…

Нянечка Койл лише міцно закушує губи і хитає головою.

— Ох, Корін, — кажу я, — ой, ні.

І просто там, просто в мене на руках, на колінах, обличчям до мене…

Вона помирає.

Це стається дуже тихо. Вона не кричить, не протестує проти жорстокого болю, нічого такого.

Вона просто замовкає, тією тишею, що назавжди, і ти знаєш це, як тільки її чуєш, ця тиша просто заглушує все навколо, вимикає гучність світу.

Власне, я чую лише власне дихання, вологе і важке, ніби і мені вже ніколи не полегшає. І в тиші мого дихання я дивлюсь на схил пагорба, бачу навколо нас решту поранених: їхні роти роззявлені в болісних криках, їхні очі порожні від жахів, котрі вони продовжують бачити і після визволення. Я бачу, що нянечка Ловсон поспішає до нас із ліками, але вже пізно, надто пізно. Я бачу, як Лі піднімається стежкою, гукаючи свою маму і сестру, бо ніяк не хоче повірити у це жахіття, бо їх усе ще нема.

Я думаю про мера в його соборі: як він обіцяє, як бреше.

(Я згадую, що Тодд у руках мера.)

Я дивлюся на Корін у мене на колінах, Корін, котра мене ніколи не любила, авжеж ніколи, але вона все одно віддала за мене життя.

Ми — той вибір, який ми робимо.

Коли я дивлюсь на нянечку Койл, від вологи в моїх очах все сяє променистими плямами, так що і перший зблиск вранішнього сонця стає теж ніби ляпка на небі.

Але її я бачу достатньо чітко.

Мої зуби стиснуті, а голос глухий наче на болоті.

— Я готова, — кажу їй, — зроблю все, що ти хочеш.

— ОЙ БОЖЕ, — стиха повторює мер Леджер. — Ой Боже.

— А ти чого так перестрашився? — нарешті гиркаю на нього.

Двері в належний час не відімкнули. Ранок прийшов і пішов, а усім ніби пофіг, шо ми тут. Місто надворі палає і РЕВЕ але цинічна частина мене впевнена, шо мер скиглить лише тому, шо нам досі не принесли сніданок.

— Капітуляція мала принести мир, — каже він, — а ті кляті жінки все зруйнували.

Я відсторонено дивлюсь на нього.

— Не те шоб тут був рай. Комендантська година, тюрми і…

Але він хитає головою.

— Перш ніж вона почала отой свій похід, Президент уже попускав закони. Він знімав заборони. Все повертало на краще.

Я встаю і дивлюсь у вікно на захід, де досі піднімаєцця дим, лютують пожежі, а Шум чоловіків і не думає вгавати.

— Треба бути практичним, — каже мер Леджер, — навіть перед тираном.

— То це такий ти є? — питаю. — Практичний?

Він примружує очі.

— Не розумію, до чого ти це хилиш, хлопче.