Запитання та Відповідь полностью

Я й сам не дуже розумію, до чого це я хилю, але я наляканий і голодний, а ми застрягли в цій бісовій вежі, де світ навколо нас розпадаєцця на шматки, а ми можемо лише дивитися, але неспроможні нічого зробити, шоб це змінити, і я не знаю, яким боком до цього всього Віола і де вона зараз, і я не знаю, куди цілить моє майбутнє, не знаю, як усе це може вийти на добро, але я знаю, шо коли мер Леджер мені втирає, який він практичний, то це, типу, як бісить.

А, так, ще дещо.

— Ше ти мене хлопчиком не називав.

Він підступає на крок.

— Чоловік зрозумів би, що світ складніший, ніж просто добро і зло.

— Чоловік, котрий пробує врятувати свою шкуру, точно зрозумів би, — а мій Шум каже: Спробуй, давай, спробуй.

Мер Леджер стискає кулаки.

— Є багато такого, чого ти не знаєш, Тодде, — каже він, надимаючи ніздрі, — дуже багато.

— Чого саме я не знаю? — питаю я, але у дверях — хррц-клац, від якого ми обоє підстрибуємо.

Вривається Дейві з рушницями в руках.

— Ходімо, — каже він, тицяючи мені одну з них, — батя нас хоче.

Я йду без жодного слова, мер Леджер залишаєцця кричати «Гей!» за нашими спинами, і Дейві замикає двері.

— П’ятдесят шість солдатів загинули, — каже Дейві, поки ми спускаємося сходами з вежі, — ми вбили з десяток їхніх і ше десяток зловили, але вони втекли з майже двома сотнями в’язнів.

— Двома сотнями? — питаю я, зупиняючись на секунду. — Скіки ж усього було в тюрмах?

— Вперед, свиното, батя чекає.

Я біжу, шоб не відставати. Ми проходимо передпокій собору і виходимо з передніх дверей.

— Ці курви, — продовжує Дейві, хитаючи головою, — ти й не повіриш, на шо вони здатні. Підірвали казарми. Казарми! Де спали чоловіки!

Ми виходимо з собору в хаос площі. Дим досі летить із західного боку, тому все навколо в поволоці. Солдати, поодинці і загонами, бігають туди-сюди, хтось штовхає людей перед собою, лупить їх рушницями. Інші вартують групки нажаханих жінок та — менші — окремі групки нажаханих чоловіків.

— Але ми їм показали, — щириться Дейві.

— А ти ніби був там?

— Ні, — він опускає погляд на рушницю, — але наступного разу буду.

— Девіде! — чуємо ми. — Тодде! — мер наближаєцця до нас із протилежного боку площі, він скаче так важко і швидко, шо підкови Морпета вибивають іскри з бруківки.

— Щось трапилося в монастирі, — кричить він. — Туди. Зараз же!

Ціле місто в хаосі. Дорогою усюди видно солдатів, вони збирають містян, шикують їх рядами, передавати воду, загасити менші пожежі від перших трьох учорашніх бомб, тих, шо вирубили електростанцію, водоочисну станцію і продуктовий склад, і там дотепер пожежі, бо всі шланги Нового Прентісстауна зайняті в тюрмі.

— Вони й не дізнаються, шо сталося, — каже Дейві, поки ми швидко їдемо.

— Хто?

— Відповідь і всі, хто їм допомагає.

— Та скоро нікого й не лишиться.

— Ми лишимося, — каже Дейві, дивлячись на мене, — для початку.

Шо далі ми від’їжджаємо від міста, то тихішою стає дорога, поки вже майже віриться, шо все знову нормально, хіба шо озирнешся — а позаду димні стовпи, шо підпирають небо. На дорозі нам досі ніхто не зустрівся, тиша така, немов світ закінчився.

Ми їдемо повз горбок, на якому лежать рештки вежі, але де ж солдати, шо мають вартувати цей напрямок? Повертаємо за останній вигин і опиняємося коло монастиря…

І сильно натягуємо віжки.

— От лайно, — каже Дейві.

Усю передню стіну монастиря розвалено. Вартових на стінах небагато, але вони не вартують, а лише тупляцця в дірку в кладці, де колись була брама.

— От курви, — каже Дейві, — вони їх звільнили.

Я ніби віччуваю в животі дику посмішку, варто мені про це подумати.

— Дідько, це ж тепер доведеться і з ними битися, — скиглить Дейві.

Але я вже зіскакую з Анґаррад, у животі весело і легко. Вільні, — думаю я. — Вони вільні.

(то це тому вона пішла до них?)

Я відчуваю таке….

Таке полегшення.

Шо ближче я до галявини, то швичче починаю йти, руки стискають рушницю, але таке враження, шо вона мені не знадобиться.

(ох, Віоло, я знав, шо можу розраховувати…) Тоді я виходжу на галявину і зупиняюся.

Все зупиняється.

Шлунок провалюється кудась під ноги.

— Всі втекли? — питає Дейві, наздоганяючи мене. Тоді він бачить те, шо і я.

— Якого?.. — питає Дейві.

Спекли якраз-таки нікуди не пішли.

Вони всі тут.

До останнього.

Всі 1150.

Мертві.

— Я цього вопше не розумію, — каже Дейві, роззираючись.

— Глухни, — шепочу я.

Опалубки позносили, тому зараз це просто поле, на якому повсюди валяються мерці, згромаджені один на одного і втоптані в траву, ніби хтось їх відкинув, жінки, чоловіки, діти і немовлята, порозкидувані, як сміття.

Шось десь горить, білий дим звивається над полем, кружляє над купами, тицяє в них димним пальцями, не знаходить нікого живого.

І тиша.

Без клацань, без метушні, без дихання.

— Мушу розказати баті, — каже Дейві, уже повертаючи. — Мушу розказати баті.

Він вилітає крізь вхід, застрибує на Смертоносного і їде назад.

Я з ним не їду.

Мої ноги ідуть лише вперед, крізь них усіх, кінь плентається десь поруч.