Запитання та Відповідь полностью

— Він вищий званням за тебе, — каже Дейві, — звертайся до нього як до лейтенанта, якшо не хочеш копати вбиральні на передовій.

Іван глибоко вдихає, ніби шоб заспокоїтись.

— Гаразд, лейтенанте, можна вас на два слова?

Я дивлюся на нього зі спини Анґаррад. Шум Івана пульсує насильством і пострілом у ногу, змовою і злобою, способами помститися меру, і він думає про це відкрито, ніби щоби вразити мене.

— Тихіше з цим, — попереджаю я, — ніколи не знаєш, хто може почути.

Я цвьохкаю віжками Анґаррад, і ми скачемо далі дорогою. Шум Івана переслідує мене. Я його ігнорую.

Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.

— Він назвав тебе сином, — каже Дейві, дивлячись уперед, на сонце, шо зникає за водоспадом, — по ходу, ми тепер брати.

Я нічо не кажу.

— Треба це якось відмітити, — каже Дейві.

— Де? — питаю. — І як?

— Ну ми ж тепер офіцери, не, братику? У моєму розумінні офіцери мають привілеї, — він дивиться на мене краєм ока, його Шум ясний, як вогонь, наповнений речами, які я колись постійно бачив у старому Прентісстауні.

Картинками з жінками без одягу.

Я хмурюся і посилаю йому картинку жінки без одягу і зі смужкою на руці.

— Ну і? — питає Дейві.

— Ти просто хворий.

— Ні, братику, ти говориш до сержанта Прентісса. Мені, певно, нарешті добре.

Він регоче й регоче. Йому так добре, що це трохи переходить і в мій Шум, він яснішає, хочу я того чи ні.

— Ой, та ну, лейтенанте Свиното, ти досі сохнеш по тій своїй дівці, чи шо? Вона пішла пару місяців тому. Тобі треба знайти когось нового.

— Стули пельку, Дейві.

— Стули пельку, сержанте Дейві, — і він знову смієцця, — гаразд, твоя взяла, сиди собі вдома, читай свою книжку…

Зненацька він замовкає.

— Ой, трясця, вибач, ні, я не хотів. Я забув.

І шо дивно — він це, здається, щиро.

Западає мить тиші, коли його Шум знову пульсує тим сильним почутям, яке він ховає…

Оте, шо він пробує поховати, віччого він почувається…

А тоді він каже:

— Знаєш… — і я вже бачу пропозицію, і не думаю, шо зможу її витримати, не думаю, що проживу ше хоч хвилину, якшо він це вимовить вголос, — якби ти хотів, шоб я її тобі, ну…

— Ні, Дейві, — швидко кажу я, — ні, дякую, ні.

— Точно?

— Так.

— Ну, пропозиція досі в силі, — його Шум знову ясніє, цвіте, коли він думає про свій новий титул, про жінок, про те, шо ми з ним брати.

І він щасливо насвистує дорогою до міста.

Я спочиваю на ліжку, спиною до мера Леджера, котрий, як завжди, чавкає свою вечерю. Я теж їм, а ше я дістав мамину книжку; просто дивлюся на неї, як вона лежить на ковдрі.

— Люди гадають, коли чекати потужного удару, — каже мер Леджер.

Я не відповідаю. Проводжу рукою по палітурці, як і шоночі, віччуваю шкіру, кінчиками пальців торкаюсь розриву, куди зайшов ніж.

— Люди кажуть, це буде скоро.

— От і добре, шо кажуть.

Я розгортаю книжку. Згорнута Бенова мапа досі всередині, там, куди я її поклав. Виглядає на те, шо Дейві її навіть не розгортав, жодного разу за весь час. Від неї трохи відгонить стайнею, бо я знаю, де вона була, але це всьодно книжка, всьодно її книжка.

Моєї мами. Там слова моєї мами.

Дивися, шо сталося із твоїм сином.

Мер Леджер гучно зітхає.

— Очевидячки, вони вдарять сюди, — каже він, — тому ти мусиш мене випустити, коли це станеться.

— Ти не можеш хоч п’ять секунд помовчати? — я перегортаю на першу сторінку, то перший запис, і мама написала його того самого дня, коли я народився. Сторінка повна слів, які мені колись читали.

(читала…)

— Ні пістолета, жодної зброї, — мер Леджер стоїть і зирить у вікно, — я ж беззахисний.

— Я про тебе подбаю, — кажу, — а тепер стули писок нарешті.

Я так і не повернувся до нього. Я дивлюся на перші слова моєї мами, слова, написані її рукою. Я знаю, шо вона там пише, але пробую читати їх зі сторінки.

Емі-йо. Мій. Це «Мій». Я глибоко вдихаю. Най. Най-до. Най-до-ро. Най-до-ро-щий. Пишеться «найдорожчий», тобто приблизно правильно. Мій найдорожчий. А останнє слово «син», я його знаю, бо добре почув сьогодні.

Я думаю про простягнуту руку.

Я думаю про те, як я її взяв.

Мій найдорожчий сину.

— Я ж пропонував тобі її почитати, — каже мер Леджер, нездатний приховати стогін від того, як мій Шум читає.

Я повертаюсь до нього, лютий.

— Я хіба не сказав, заглухни!

Він піднімає руки.

— Гаразд, гаразд, як скажеш, — знову сідає і стиха додає останнє саркастичне слово, — лейтенанте.

Я сідаю. Тоді сідаю вище.

— Шо ти сказав?

— Нічого, — він не дивиться мені в очі.

— Я тобі про це не казав, — кажу я, — ані слова не казав.

— У Шумі побачив.

— Ні, не побачив, — я зводжуся на ноги. Так, я маю рацію. Я ше відколи вернувся на вечерю, не думав ні про шо, крім маминої книжки. — Звідки ти знаєш?

Він дивицця на мене, але з рота не вилітають слова, а Шум шукає, що б йому сказати.

І не знаходить.

Я піцтупаю на крок.

У дверях хррц-клац, і пан Коллінз заходить досередини.

— До тебе гості, — каже мені, тоді помічає мій Шум. — Що тут сталося?

— Я нікого не чекаю, — кажу, не відводячи погляду від мера Леджера.