Запитання та Відповідь полностью

— То ти за мною шпигувала? — питає він. — Три місяці я тебе не бачу, три місяці я від тебе нічого не чую, а ти шпигувала? Цим ти займаєшся у вільний час, коли не підриваєш людей?

— Ага! — горлаю я, мій голос гучнішає, у тон його. — Три місяці я захищаю тебе перед людьми, котрим тільки дай вважати тебе ворогом, Тодде. Три місяці думаю, якого це хріна ти так ретельно працюєш на мера і як це він дізнався, що треба йти до океану, одразу наступного дня після нашої бесіди, — він здригається, але я тисну, простягаю до нього руку, закочуючи рукав, — і три місяці я думаю, чому це ти чіпляєш оце на жінок!

Його лице миттю змінюється. Він буквально скрикує, ніби самому боляче. Він прикриває рота рукою, щоб заглушити, але Шум раптом заливає чорнота. Він проводить пальцями іншої руки біля смужки, над моєї шкірою, над металом, який не зняти, хіба що разом із рукою. Шкіра досі червона, смужка 1391 досі пече, попри цілительські зусилля трьох нянечок.

— Ні, — каже він, — ні.

Бічні двері відчиняються, і чоловік, котрий мене впустив, зазирає всередину.

— Все гаразд, лейтенанте?

— Лейтенанте? — перепитую я.

— Все нормально, — Тодд трішки давиться. — Все чудово.

Чоловік секунду вичікує, тоді знову ховається всередині.

— Лейтенанте? — тихіше кажу я.

Тодд схилився, руки на колінах, дивиться на підлогу.

— Це ж не я, ні? — питає, але голос тихий.

— Я ж не… — він знову показує на смужку, не підводячи погляду. — Я ж не зробив це, не знаючи, що то ти?

— Ні, — кажу, читаючи в його Шумі, читаючи його отупіння від них, читаючи весь жах, котрий досі сидить у глибині, жах, який він так сильно намагається ігнорувати, — це зробила Відповідь.

Він швидко підводить погляд, наповнений запитаннями.

— Бо тільки так я могла безпечно прийти і знайти тебе, — кажу. — Тільки так могла пройти повз усіх тих солдатів, котрі марширують по місту, тільки в тому разі, якщо вони бачать, що я вже таврована.

Його лице знову змінюється, і до нього доходить.

— Ох, Віоло.

Я важко видихаю.

— Тодде, — кажу, — прошу, ходімо зі мною.

Його очі вологі, але тепер я його бачу, нарешті бачу, бачу його в лиці, бачу в Шумі, у його руках, котрі опускаються, ніби він отримав нищівну поразку.

— Запізно, — каже він так сумно, що і мої власні очі теж на мокрому місці, — бо я вже помер, Віоло. Я вже помер.

— Ні, — я підсуваюся до нього ближче, — просто зараз такі важкі часи.

Він дивиться вниз, його очі незосереджені.

Нічого не віччуваю, — каже його Шум. — Нічого не сприймаю.

Я — це Коло, а Коло — це я.

— Тодде? — питаю, і я достатньо близько, щоби взяти його за руку. — Тодде, глянь на мене.

Він дивиться, але в його Шумі — втрата, така велика, ніби я стою на межі прірви, ніби як ось-ось упаду в нього, у чорноту таку порожню і самотню, що ніколи вже не виберусь.

— Тодде, — знову кажу, із хитринкою в голосі, — а на краю, під водоспадом, пам’ятаєш, що ти мені сказав? Пам’ятаєш, як ти мене врятував?

Він повільно хитає головою.

— Я робив жахливі речі, Віоло. Жахливі речі…

— Всі ми падаємо, так ти сказав, — я міцно тримаю його за руку. — Всі ми падаємо, але це неважливо. Важливо після цього встати.

Але він відкидає мою руку.

— Ні, — каже, відвертаючись. — Ні, лехше було, як тебе тут не було. Лехше було, як ти не бачила…

— Тодде, я ж прийшла сюди врятувати тебе…

— Ні. Мені не треба було нічого думати…

— Ще не пізно.

— Вже пізно, — каже він, хитаючи головою, — пізно!

І він відходить.

Відходить від мене.

Я його втрачаю…

І тут мені спадає ідея.

Дуже, дуже небезпечна ідея.

— Атака завтра на світанку, — кажу я.

Він здивовано кліпає.

— Шо?

— Завтра на світанку, кажу, — я ковтаю і підходжу ближче, намагаючись говорити спокійно, — я маю знати лише фальшивий план, але я розвідала справжній. Відповідь нападе з пагорба за перевалом, того що на півдні, на півдні від собору, Тодде. Вони битимуть просто сюди, і вони точно нападуть на самого мера.

Він нервово зиркає на бічні двері, але я говорю тихенько.

— Їх лише двісті, Тодде, але всі вони озброєні до зубів рушницями і бомбами, а головне — неймовірною лідеркою, і вона не вгамується, аж поки не переможе його.

— Віоло…

— Вони йдуть, — я знов наближаюся до нього, — і тепер ти знаєш, коли і звідки, і якщо ця інформація потрапить до мера…

— Не треба було мені казати, — він не дивиться мені в очі, — я приховую, але він однаково дізнається. Не треба було мені це казати!

Але я підходжу ще ближче.

— То тепер ти мусиш іти зі мною, правильно? Мусиш, інакше він переможе раз і назавжди, і буде правити цією планетою, і вітатиме новоприбулих…

— Простягнутою рукою, — зненацька м’яким голосом каже Тодд.

— Що?

Але він простягає руку в порожній простір, дивиться на неї.

— Зі своїм сином.

— Ну, цього ми теж не хочемо, — я нервово проходжу до передніх дверей. Лі застромляє голову всередину, намагається не виглядати надто недоречно, але біля входу марширують солдати. — У нас мало часу.

Рука Тодда досі простягнута.