Запитання та Відповідь полностью

— Дівчина, — каже пан Коллінз, — каже, її Дейві прислав.

— Чорт забирай, — зітхаю, — я ж йому казав.

— Твоя воля, — кидає він, — каже, ні з ким не буде говорити, крім тебе, — хихоче, — нормальна фігура, скажу тобі.

Я реагую на його тон.

— Хай хто б вона була, дайте їй спокій. Це неправильно.

— Тоді краще не затримуйся з нею дуже надовго, — він сміється, зачиняючи за собою двері.

Я дивлюся на мера Леджера, мій Шум ще кипить.

— Яз тобою не закінчив.

— Це було у твоєму Шумі, — каже він, але я вже за дверима, уже замикаю за собою. Хррц-клац.

Я збігаю вниз по сходах, думаю, як би вивести дівчину, аби пан Коллінз її не займав, аби їй взагалі не прийшлось через це проходити, а мій Шум кипить підозрою і думками про мера Леджера, і починає прояснюватися, коли я збігаю в самий низ.

Пан Коллінз чекає, спершись на стіну передпокою, ноги схрещені, росслаблений, усміхаєцця. Показує великим пальцем.

Я дивлюсь.

Он вона стоїть.

— ЗАЛИШТЕ НАС, — каже Тодд чоловікові, котрий мене пропустив, не відводить очей від мене, коли каже.

— Казав тобі, нормальна фігура, — каже чоловік, либиться і зникає в бічному кабінеті.

Тодд стоїть і дивиться.

— Це ти, — каже він.

Але не рухається до мене.

— Тодде, — кажу я і підходжу на крок.

А він відступає на крок.

Я зупиняюся.

— Хто це? — питає він, дивлячись на Лі, котрий зі всіх сил поводиться як реальний солдат.

— Це Лі, — кажу я, — друг. Він прийшов зі мною…

— Шо ви тут робите?

— Ми прийшли по тебе, — кажу я, — прийшли тебе врятувати.

Я бачу, як він ковтає. Бачу, як рухається його борлак.

— Віола, — нарешті каже він. Моє ім’я — і в його Шумі. Віола Віола Віола.

Він прикладає долоні до скронь, хапається за волосся, яке стало довше, а розкувойджене так, як я ніколи ще не бачила — відтоді як ми зустрічалися.

А ще він підріс.

— Віоло, — знову каже він.

— Це я, — кажу і ступаю ще крок уперед. Він не відходить, тому я теж не зупиняюся, перетинаю зал — не біжу, а просто підбираюся ближче і ближче до нього.

Але коли я вже поруч, він знову відступає.

— Тодде? — питаю.

— Шо ти тут робиш?

— Я прийшла по тебе, — у мене в животі потроху млоїть, — я ж казала, що прийду.

— Ти казала, що й не підеш без мене, — каже він, і в Шумі я чую гучне роздратування від того, як він звучить. Він відкашлюється. — Ти мене залишила.

— Мене забрали, — кажу я, — я ж не мала вибору.

Його Шум погучнішав, і хоч я чую в ньому щастя…

О Господи, Тодде, там і лють.

— Що я зробила? — питаю. — Нам треба йти. Відповідь скоро…

— То ти тепер разом із Відповіддю? — відрізає він, гіркоти раптом більшає. — 3 цими вбивцями.

— А ти, отже, солдат? — зненацька відрубую я, показуючи на 3 на його рукаві, мій Шум раптом розпікається. — Не розказуй мені про вбивства.

— Відповідь повбивала Спеклів, — каже він, тихо і люто.

І в його Шумі — тіла Спеклів.

Згромаджені на купу, поскидані, як сміття.

І В Відповіді на стіні.

І Тодд — посеред цього всього.

— Вони могли й мене забити за компанію, — каже він.

Заплющує очі.

Я — це Коло, а Коло — це я, — чую я.

— Віоло? — питає Лі позаду мене. Я озираюся. Він уже пройшов зал до половини.

— Зачекай надворі, — кажу йому.

— Віоло…

— Надворі.

Він такий стурбований, такий готовий битись за мене, що моє серце на мить завмирає. Дорогою сюди він гучно і ясно показував, що я його полонянка, так гучно, що інші солдати так і розуміли, що саме на мене чекає — зґвалтування, так що навіть підсвистували йому, бажаючи успіху. Тоді ми заховалися біля собору, дивилися, як Дейві Прентісс їде геть, думаючи речі, які я ніколи більше не хочу бачити, він думав — а як же він з Тоддом відсвяткує подію.

То ми й прикинулися, що є частиною того свята.

І це спрацювало.

Аж зло бере, наскільки легко воно спрацювало. Лі переминається з ноги на ногу.

— Поклич, якщо буду потрібен.

— Покличу, — кажу я, і він чекає ще секунду, тоді виходить із передніх дверей, але не зачиняє їх, аби дивитися.

Очі Тодда досі заплющені, він повторює Я — це Коло, а Коло — це я, і мушу сказати, що це дуже неприємно і нагадує мені щось про мера.

— Ми не вбивали Спеклів, — озиваюсь я.

— Ми? — він розплющує очі ширше.

— Я не знаю, хто це зробив, але точно не ми.

— Ви скинули на них бомбу ше тоді, коли ви підірвали вежу, — він практично плюється словами, — а тоді повернулися в день утечі з тюрми і доробили своє.

— Бомбу? — я не розумію. — Яку бомбу?..

Але тоді пригадую…

Перший вибух, який змусив солдатів тікати від вежі зв’язку.

Ні.

Вона б таке не зробила.

Ні, навіть вона. Ти за кого нас взагалі маєш? Так вона сказала…

Але насправді не відповіла на запитання.

Ні, ні, це неправда, тим паче…

— Хто тобі це сказав? — питаю. — Дейві Прентісс?

Він кліпає.

— Шо?

— Що значить шо? — мій голос як камінь. — Та ж твій новий дружбан. Той чоловік, який мене підстрелив, Тодде, а ти з ним зараз так весело щоранку їздиш на роботу.

Він стискає долоні в кулаки.