Запитання та Відповідь полностью

Певно, він спустився назад із горба, чи куда там його затягнув той кінь, та й знайшов рюкзак. А там шо було — тільки трохи рваного одягу та книжка.

Мамина книжка.

Мамині слова до мене.

Написані, коли я народився. Написані до того, як вона померла.

До того, як її вбили.

Моєму дивовижному синові, котрий, клянуся, може зробити цей світ крашчим.

Слова, які мені прочитала Віола, бо я не міг…

А тепер — Дейві, дідько, Прентісс…

— Чи не міг би ти, — цідить крізь зуби мер Леджер, — бодай спробувати…

Він прикушує язик і винувато дивиться на мене.

— Вибач, — каже він вже вмільйонне, відколи пан Коллінз розбудив нас сніданком.

Перш ніж я встигаю відповісти, я зненацька віччуваю укол у серце, і це так несподівано, шо я аж хапаю ротом повітря.

Знову визираю надвір.

Там сходяться жінки Нового Прентісстауна.

Спершу вони з’являються віддалік: малими групками вони виходять з бічних вуличок і тримаються подалі від чоловіків, точніше, їх там стримують кінні чоловіки мера.

Я віччуваю їхню Тишу так, як чоловічу не віччуваю. Це ніби якась втрата, ніби величезне скупчення скорботи супроти усього гамірного світу, такшо мої очі знов мокріють, але я притискаюся блишче до вікна, пробую їх побачити, пробую побачити кожну з них.

Намагаюся розгледіти, чи вона тут.

А її нема.

Нема.

Жінки здебільшого вбрані по-чоловічому, хто в штанах і сорочках різних фасонів, дехто в довгих спідницях, але загалом — чисті, доглянуті і ситі, їхнє волосся різноманітніше: зібране ззаду, згори чи збоку, чи коротке, чи довге, а блондинок серед них ніби не так багато, як у Шумі чоловіків там, звідки я.

І я бачу, що в багатьох із них руки схрещені, обличчя насуплені і на них написаний сумнів.

Там більше злості, ніж на лицях чоловіків.

— З вами хтось бився? — питаю мера Леджера. — Хтось із вас не хотів здаватися?

— Це демократія, Тодде, — зітхає він, — знаєш, що воно таке?

— Гадки не маю, — кажу я, визираючи на площу, бо досі шукаю її.

— Це означає, що до меншості прислухаються, — каже він. — Але керує більшість.

Я дивлюся на нього.

— Всі ці люди вирішили капітулювати?

— Президент зробив пропозицію, — каже він, торкаючись россіченої губи, — виборній Раді. І пообіцяв, що в такому разі місту не зашкодять.

— І ви йому повірили?

Він зиркає на мене.

— Ти або забув, або не знаєш, що в нас уже була велика війна, і ця війна мала закінчити всі війни, якраз приблизно в той час, коли ти народився. Якщо можна уникнути повторення…

— То ви радо віддасте себе в руки вбивці?

Він знову зітхає.

— Більшість ради, яку я очолюю, вирішила, що це найкращий спосіб врятувати максимум життів, — він спирається чолом на цеглину. — Не все чорно-біле, Тодде. Насправді, чорно-білого майже немає ніде.

— А якщо раптом…

Хррц-клац. Замок на дверях віцсовується і заходить пан Коллінз із пістолетом напоготові.

Він дивиться просто на мера Леджера.

— Вставай, — каже.

Я перевожу погляд з одного на іншого.

— Шо коїться? — питаю.

Мер Леджер підводиться у своєму куті.

— Мабуть, дудареві теж треба щось їсти, Тодде[1], — каже він, намагаючись жартувати, але я чую, як його бззз набрякає страхом, — це було прекрасне містечко, — каже до мене, — а я тут був кращим з кращих. Будь ласка, пам’ятай про це.

— Шо ви таке кажете? — не розумію я.

Пан Коллінз бере його за руку і виводить за двері.

— Гей! — кричу я, наздоганяючи. — Куди ви його забираєте?

Пан Коллінз піднімає кулак, аби мене вдарити…

І я сахаюся.

(заткни пельку)

Він сміється і замикає за собою двері.

Хррц-клац.

І я знову сам-один у вежі.

І коли бззз мера Леджера зникає внизу на сходах — отоді я чую це.

Туп-туп-туп, далеко вдалині.

Я пітхожу до вікна.

Вони тут.

Армія-завойовниця входить у Притулок.

Вони течуть звивистою дорогою ніби чорна-пречорна ріка, запорошена і брудна, або така собі припливна хвиля. Вони крокують, розбившись на четвірки та п’ятірки, і коли останні піднімаються на вершину пагорба, перші вже перевалили через нього і зникли у далекому лісочку біля підніжжя. Юрба дивиться на них, чоловіки повідверталися від платформи, а жінки визирають із бічних вуличок.

Туп-туп-туп гучнішає, воно відлунює міськими вуличками. Ніби такий годинник, що відлічує час.

Юрба чекає. Я чекаю з ними.

А тоді помежи дерев, з-за повороту дороги…

Ось і вони.

Армія.

І очолює її пан Гаммар.

Пан Гаммар, котрий дома жив на бензозаправці, котрий думав злі, жорстокі речі, які хлопчикам чути не можна, той пан Гаммар, котрий стріляв у спини людям із Дального Кута, коли вони тікали.

Пан Гаммар веде армію.

Тепер я їх чую — чую, як вони виводять слова маршу, аби тримати ногу. Нога, горлає командувач у ритм маршу.

Нога.

Нога.

Нога на їхній шиї.

Отак, нога в ногу, вони виходять на площу і звертають вздовж краю, проходять поміж чоловіків і жінок — така собі нестримна сила. Пан Гаммар уже достатньо близько, аби я бачив його посмішку, а цю посмішку я добре знаю: вона б’є наповал будь-яку іншу посмішку, вона трощить усіх, це посмішка, шо домінує.