Запитання та Відповідь полностью

Мер Леджер зупиняється на сходах і дивиться на юрбу. Вони дивляться на нього, хтось мружиться від пронизливости бззз його Шуму, я вирізняю в цьому бззз якісь реальні слова, слова страху, образи і страху, образи на пана Коллінза, котрий підбив йому око і розсік губу, я бачу спогади про те, як він погоджується здатися і як його замикають у вежі.

— На коліна, — наказує мер Прентісс і, хоть він каже це тихо, хоть він каже це не в мікрофон, та дивним чином я його чую так ясно, ніби дзвін задзвонив просто посеред голови, а з того, як юрба разом затамувала подих, я думаю, чи вони теж почули це так само.

І перш ніж хтось встигає зрозуміти, шо то коїцця, мер Леджер уже стає навколішки на помості, здивований, як це він тут опинився.

І все містечко спостерігає, як він це робить.

Мер Прентісс вичікує хвильку.

А тоді підходить до нього.

І дістає ножа.

Клинок здоровенний і серйозний, він дихає смертю і поблискує під сонцем.

Мер підносить його високо над головою.

Повертається повільно, аби кожен побачив, шо зараз станеться.

Аби кожен побачив ножа.

У мене в животі млоїть, на секунду я думаю…

Але то не мій…

Не мій…

А тоді хтось з-за площі гукає:

— Вбивця!

Єдиний голос розриває тишу.

І це жіночий голос.

Моє серце на секунду піцтрибує…

Утім, ясно, шо це не може бути вона…

Але принаймні хтось. Принаймні хтось!

Мер Прентісс спокійно підходить до мікрофона.

— До вас звертається ваш звитяжний ворог, — каже він майже ввічливо, ніби ця людина, котра його обізвала, нічого не тямить, — ваших лідерів стратять — це неминучий наслідок вашої поразки.

Він повертається до мера Леджера, котрий так і клячить на помості. Його лице намагається зберігати спокій, але всі навколо чують, як сильно він не хоче вмирати, як по-дитячому звучать його бажання, як гучно його знову незцілений Шум розливається містом.

— І зараз ви затямите, — каже мер Прентісс, повертаючись назад до юрби, — що за чоловік ваш новий Президент. І чого він від вас вимагатиме.

Тиша, досі тиша, один тільки мер Леджер скімлить.

Мер Прентісс підходить до нього, ніж виблискує. Юрбою розбігається нове бурмотіння, бо до всіх починає доходити, що саме вони зараз побачать. Мер Прентісс стає за спину мера Леджера і знову заносить ножа. Він стоїть, дивицця, як юрба дивицця на нього, дивицця на їхні обличчя, котрі теж дивляцця і слухають, як їхній колишній мер безуспішно хоче потамувати свій Шум.

— ГЛЯНЬТЕ! — гукає мер Прентісс. — НА СВОЄ МАЙБУТНЄ!

Він повертає ніж для уколу, ніби повторюючи: гляньте…

Юрба починає бурмотіти гучніше…

Мер Прентісс підносить руку…

Голос, жіночий, можливо, той само, вигукує: «Ні!» А тоді я зненацька точно знаю, шо буде далі.

На стільці в кімнаті з кільцем кольорового скла він завдав мені поразки: спершу він завів мене на край смерти, після чого змусив мене дізнатися, шо буде далі…

І раптом приклав до ран компрес.

І ось тоді я зробив все, шо він хотів.

Свиснувши у повітрі, ніж розрізає шнурки на руках мера Леджера.

Зривається зітхання, завбільшки з місто, якшо не з планету.

Мер Прентісс вичікує мить, а тоді знову каже: «Гляньте на своє майбутнє», але каже тихенько, навіть не в мікрофон.

Мабуть, це, як зазвичай, просто в голові.

Він закладає ніж за пояс, за спину, і підходить до мікрофона.

І починає прикладати «компреси» до юрби.

— Я не той, за кого ви мене маєте, — каже він, — я не якийсь тиран, котрий прийшов різати своїх ворогів. Я не божевільний, аби нищити навіть те, що має бути моїм рятунком. І я не, — він дивиться на мера Леджера, — ваш кат.

Обидва натовпи, чоловічий і жіночий, мовчать, ніби води в роти набрали. Ніби ця площа порожня.

— Війну закінчено, — провадить мер. — Їй на зміну прийде новий мир.

Він вказує на небо. Люди теж зводять голови, ніби бояться, що він там щось начаклує і скине на них.

— До вас могли долинати чутки, — каже він, — що сюди летять нові поселенці.

У мене в шлунку знову все догори дриґом.

— Як ваш Президент, можу запевнити, що ці чутки правдиві.

Звідки він знає? Звідки він, трясця, знає?

Юрба починає бурмотіти — перетирати цю звістку, і чоловіки, і жінки. Мер люб’язно їм це дозволяє. А потім знову закликає до уваги.

— Ми будемо готові привітати їх! — оголошує він. — Ми будемо гордим суспільством, готовим привітати їх у новому Едемі! — його голос знову дужчає: — Ми покажемо їм, що вони із Старого Світу потрапили просто до РАЮ!

Тепер бурмотять майже всі, усюди чути балачки.

— Ну, а ліки я у вас заберу, — каже мер.

І знали б ви, як різко загальне бурмотіння урвалося.

Мер дозволяє, дозволяє тиші наростати, а тоді уточнює:

— Негайно.

Чоловіки перезираються і знов дивляться на мера.

— Бо ми входимо в нову еру, — каже мер Прентісс, — і ви заслужите мою довіру, приєднавшись до мене, для створення нового суспільства. Ми будемо будувати це суспільство і долати його виклики, ми відсвяткуємо наші перші успіхи — і тільки так ви заслужите право знову називатися чоловіками. У той момент, коли ви заслужите право знов отримати ліки — саме тоді всі чоловіки насправді стануть братами.

Він не дивиться на жінок. Чоловіки в натовпі теж.