Запитання та Відповідь полностью

Жінкам ліки в нагороду не потрібні, правда ж?

— Буде складно, — продовжує він, — не брехатиму і не прикидатимусь. Але й нагорода буде неабияка, — він вказує рукою на армію, — мої помічники вже ведуть серед вас організаційну роботу. Ви й далі будете виконувати свої нові інструкції, але я запевняю, що мої вимоги ніколи не будуть надто виснажливі для вас, і скоро ви збагнете, що я не ваш завойовник. Я не ваш суддя і кат. Я не — він знову витримує паузу, — я не ваш ворог.

Він востаннє крутить головою, оглядаючи всю чоловічу юрбу.

— Я ваш спаситель, — каже він.

І, навіть не чуючи їхнього Шуму, я дивлюся, як юрба міркує, чи може він оце казати правду, чи, може, все таки буде добре, чи, може, попри всі їхні страхи, вони таки в безпеці.

Ніякий ти не спаситель, — думаю я, — навіть близько.

Ше до того, як мер договорив і юрба почала розбігацця, у моїх дверях чується хррц-клац.

— Добривечір, Тодде, — мер ступає в нашу дзвінку в’язницю, роззираючись, трохи наморщуючи носа від запаху. — Сподобалась моя промова?

— Звідки тобі відомо, шо прибувають поселенці? — питаю. — Ти з нею говорив? З нею все добре?

Він мені не відповідає, але й не б’є за це питання. Просто всміхається і каже:

— На все свій час, Тодде.

Ми чуємо Шум, шо долинає по сходах за дверима. ЖИВИЙ, Я ЖИВИЙ, каже він ЖИВИЙ, ЖИВИЙ-ЖИВИЙ — і тут в кімнату входить мер Леджер, а містер Коллінз його підштовхує.

Мер Леджер раптом виструнчується, коли бачить перед собою мера Прентісса.

— Нова підстилка буде завтра, — мер Прентісс демонстративно розмовляє тільки зі мною, — так само і зручності.

Мер Леджер рухає щелепою, але слова виходять тільки з другої спроби.

— Пане Президенте…

Мер Прентісс його ігнорує.

— Твоя перша робота теж почнеться завтра, Тодде.

— Робота? — дивуюсь я.

— Всі мусять працювати, Тодде, — каже він, — бо лише робота — це шлях до свободи. Я працюватиму, і пан Леджер теж.

— Справді? — питає мер Леджер.

— Але ж ми в тюрмі, — кажу я.

Він знову всміхаєцця, і тепер посмішка більш поблажлива, тож мені цікаво, якого сюрпризу ше очікувати.

— Виспись, — каже він, підступаючи до дверей та дивлячись мені у вічі, — завтра вдосвіта мій син тебе забере.

КОЛИ НАСТУПНОГО РАНКУ МЕНЕ витягують на холод перед церквою, мій страх щодо Дейві виявляєцця марним. Я дивлюсь зовсім не на Дейві.

А на коня.

ЛОШАТКО, майже кінь, переминаючись із копита на копито, дивиться на мене й очі його широко розплющені в кінському безумстві — ніби мене обов’язково слід добряче потоптати.

— Я нічого не знаю про коней, — кажу я.

— Вона з мого приватного табуна, — каже мер Прентісс зі свого власного коня, Морпета. — Її звати Анґаррад, і вона тебе неодмінно полюбить, Тодде.

Морпет дивиться на мою кобилу і думає тільки КОРИСЬ, КОРИСЬ, КОРИСЬ, від чого та зовсім шаленіє, але я всьодно приречений їздити на цій дуже нервовій тварині.

— Шо таке? — щириться Дейві Прентісс із сідла третього коня. — Страшно?

— Шо-шо? — питаю я. — Татусь хіба ше не дав тобі ліки?

Його Шум негайно заводиться.

— Ах ти кавалок…

— Ого-го, — каже мер. — І десять слів не сказали, а вже сварка.

— Він перший почав, — каже Дейві.

— Ручаюся, що він це й закінчить, — каже мер і впирається в мене очима, зчитуючи мій червоний, пошарпаний Шум, наповнений нагальними червоними запитаннями про Віолу, та усім іншим, шо я хочу витрусити з Дейві Прентісса. — Давай, Тодде, — каже мер, напинаючи повіддя свого коня, — готовий вести за собою чоловіків?

— Це невеличке перегрупування, — каже він, коли ми виїжджаємо на світанні, набагато швичче, аніж мені б хотілося. — Чоловіки переїдуть у західний край долини перед собором, а жінки у східний — позаду.

Ми прямуємо на схід, головною вулицею Нового Прентісстауна — це та сама вулиця, що починаєцця зі звивистої дороги біля водоспаду, тягнеться до центральної площі та губиться в долині. Маленькі загони солдатів марширують бічними доріжками, а чоловіки Нового Прентісстауна проминають нас пішки, за спинами — рюкзаки та інший такий мотлох.

— Я ніде бачу жінок, — каже Дейві.

— Ніде не бачу жінок, — поправляє мер, — І не побачиш, бо капітан Морґан і капітан Тейт подбали про переселення решти жінок вчора вночі.

— Шо ви з ними зробите? — питаю я, стискаючи луку сідла так сильно, що кісточки пальців біліють.

Він озирається на мене.

— Нічого, Тодде. До них будуть ставитися з турботою і гідністю, відповідно до їхньої ролі в майбутньому Новому Світі, — він відвертається. — Але наразі ліпше нам розділитися.

— Ну, ти поставив цих сучок на місце, — пирхає Дейві.

— Щоб я більше не чув такого від тебе, Девіде, — каже мер спокійно, але схоже, що він не жартує. — Жінок належить поважати в усі часи, забезпечувати їм усі вигоди. Хоча в невульгарному сенсі ти маєш рацію. Кожен із нас має своє місце. Новий Світ змусив чоловіків забути про це, а тому зараз чоловіки мають триматися подалі від жінок, поки ми всі не пригадаємо, хто ми є і ким маємо бути.

Його голос трохи розхмарюється.