Я шкірою відчував як наростає увага, на мене дивилася з усіх боків, і мені хотілося звучати якмога патетичніше.
- Світ треба любити таким, яким він є, а не виколупувати з нього найсмачніше, як родзинки з булочки. Не все, що тобі подобається – добро, і не все що тебе ранить – зло. Серед ваших учнів є дівчатка, як ви їм будете пояснювати, що таке полóги?
Тут він навіть позеленів
- Ви не любите немовлят? - м’яко промурчав я, - чи не знаєте, звідки вони беруться?
Фокс розвернувся і втік. Вся біла дрібнота, що товпилися в сквері, з тихим шур-шур-шур розступилися, даючи дорогу. Знай наших! Я побив Фокса специфічною для білих зброєю – дав інше ПОЯСНЕННЯ – і тепер вони не заспокоються, поки не визначать, яке з пояснень правильне. Бідні вчителі! Мушу признаюся, фраза про булочку була домашньою заготовкою, я придумав її ще коли намагався позбавитися кошмарів, викликаних видінням Білого Халака.
Видіння у чорного! Комусь розповів – засміють!
- Якщо вирішиш залишатися тут, - сказав я Лючикові, ніколи не слухай, що каже цей чувак. У нього не всі дома!
- Мені теж так здавалося, - дуже серйозно кивнув малюк, - але я не знав, чому.
Хто би знав, як мені набридло це розмусолювання всього на світі!
- А тобі не плювати, чому? - гмикнув я. - Це робота вчителя – розуміти більше, ніж учні, а не лише говорити переконливо. Теоретик, блін.
Таким чином, я все-таки отримав свої вихідні, хай і проти власної волі. Тепер в мене було достатньо часу, щоби побродити Михандровом і відвідати всі його нечисленні пам’ятки старовини, хоча справа, власне, не в них. Місто було цікаве саме по собі. Буває така в деяких речей така властивість – древність без ветхості, її ніколи не побачиш в убогих мазанках, гронами наліплених одна на одну. Воно закладається разом з першим каменем у фундамент і потім росте століття за століттям. І начисто убивається, якщо розбавити справжню древність хоча би краплею сучасного дизайну. Так от, Михандрів просочився цим відчуттям настільки сильно, що визначити його вік стало майже неможливим. Я впевнений, саме таким місто було задовго до того, як з’явилося закляття, і таким самим воно залишиться через багато років після нас: білі стіни, черепиця дахів, низькі кам’яні огорожі – ніби ілюстрації у шкільній хрестоматії. Правда, виноградники в околицях Михандрова не росли (Альфред щось сказав з цього приводу, але в мене в мозку нічого не відклалося), зате на набережній жив мужик, який справно забезпечував ціле місто свіжим пивом. Дорогу до його закладу я знав уже на другий день – стильний підвальчик з величезними бочками, дерев’яними столами і неодмінними в’язанками часнику. Від кращих редстонських ресторанів цей заклад відрізнявся хіба відсутністю каміну (а навіщо він тут?) і дещо обмеженим меню (переважно – риба). Я серйозно задумався, чи не завести мені собі будиночок в Михандрові, хоча, якщо подумати, як воно тут в середині літа...
Знаю, це звучить егоїстично, але перерва у спілкуванні з білими була мені життєво необхідною. В кінці кінців, фізичний стан мага залежить від душевного, а я боявся навіть помислити, чим могло би закінчитися для мене повне згортання мозку. До того ж, з дня на день у місто мали прибути емісари з Артрома, а різкий перехід від спілкування з білими до спілкування з бойовими магами шкідливий для здоров’я. Кому потім потрібні каліки?
Напитися в зюзю світлим пивом у мене не вийшло, а міцніших напоїв в Михандрові не продавали (взагалі!) Волочитися заради цього на станцію було ліньки, і я повернувся в пансіон, гойдатися в плетеному кріслі, дрімати, і думати про те, як паскудно зараз Саталу в зимовому Редстоні. Кларенс мене не непокоїв. Діло йшло до вечéрі, з вікон кухні долітали запахи смаженої риби (риба тут всюди).
І тут воно бабахнуло.
Ні, ніяких звуків не було, просто, по нервах ніби провели великою зубатою пилкою. Макс, який з самого ранку відмочувався в балії з консервуючим розчином, хрипко завив. Наказавши йому заткнути пельку і сидіти в ванній (його потім не розчешеш, тільки стригти!), я натиснув у кишені «манок» і погнав за похідним набором екзорциста: незабутнє відчуття, яке терзало мої нерви, могло означати лише одне – поблизу з’явився потойбічний феномен.
З ціпком і сумою в руках (тьху, прямо як у казці!) я мчав туди, куди категорично забороняла іти інтуїція. Причому – спішив, ломився навпрошки, зрізав кути через такі схили, де один непевний крок – і ти летиш головою вниз до самого озера. І при цьому – радів, радів, що бігти доводиться не в бік інтернату. Десь на півдорозі мені попався Фокс, який теж хрипів на підйомі. Ну і куди, питається, несе чоловіка? Ще більше піднатужившись, я обігнав його, і, поки білий дряпався відкосом, заклав петлю дорогою, вломившись у запущений сад з іншого боку (першим!). І ось переді мною воно – великий відкритий простір, укритий попелясто-сірим пилом. В смислі, тепер укритий – раніше тут були трава і кущі.
- Проплішина Відьми! – вимовив Фокс, який пробрався-таки через зарослі диких рож.
