Позаду вогнища, у кам’яній заглибині, стояв великий чорний дерев’яний хрест. На ньому, ближче до вершини, був намальований білою фарбою череп. На поперечину натягнені рукави потріпаного халата. Увінчував хрест засалений капелюх-котелок, крізь прорваний верх якого проглядав кінчик хреста. Цей тотем, неодмінний атрибут будь-якого ритуального дійства, не був, однак, пародією на центральний епізод християнської релігії, а лише зображав Бога кладовищ та Головнокомандувача Легіону Мертвих — Барона Самеді. Володарювання всемогутнього Барона починається там, де закінчується життя. Він і Цербер, і Харон; і Еак, Радамант та Плутон...
Барабани сповільнили ритм, і в центр кола вийшов, пританцьовуючи, Хаунгенікон, тримаючи в руках чашу з окропом, із якої виривалися блакитно-жовтаві язички полум’я. Він у танку обійшов колону і тричі пролив палаючу рідину на землю. Тепер його хода стала непевною. Похитнувшись і майже падаючи горілиць — з усіма ознаками безтями своїх попередників, — він вилив на землю увесь вміст чаші. Руки хоунсі, тобто навернених, підхопили його, зняли з нього сандалі й закотили холоші штанів. Пов’язка, що спала йому з голови, відкрила голий юний череп із пушком. Інші хоунсі стали на коліна, занурюючи кисті у вогненне багно й обтираючи ним руки, плечі та обличчя. Зненацька настирливо задзеленчали бубонці Хунгана та забряжчав асон24; і молодого жерця полишили самого. Він зробив спробу звестися на ноги, хитаючись і безуспішно намагаючись вчепитися за колону, безпорадно борсаючись, і врешті знову сповз на землю поміж барабанами. Очі його заплющились, обличчя спотворила гримаса, щелепа відвисла. Потім він, немовби від сильного удару невидимого кулака, повалився на землю і лежав так. Голова його відкинулася назад, на лиці читалася мука, а жили на плечах та шиї здулися й набрякли, мов коріння старого дерева. Рукою він схопився за передпліччя іншої — неначе хотів вирвати її разом із плечем; усе тіло його, з якого рясно струменів піт, тремтіло й здригалося, наче у сплячого пса. Й хоча очі його були тепер широко розплющені, виднілися лише білки — бо зіниці цілком заховалися за повіками. На губах з’явилася піна...
Тепер уже Хунган, повільно підтанцьовуючи й загрозливо помахуючи шаблею, вийшов з-за вогнища, раз по раз підкидаючи зброю в повітря і ловлячи її за ефес. За кілька хвилин він уже тримав її за тупий кінець леза. Танцювальним кроком наближаючись до Хунгана, Хаунгенікон простягнув руку і перехопив шаблю. Жрець відступив, а юнак, крутячись та обертаючись, просувався вперед тунелем із людей. Коло глядачів розступалося, коли він рухався вперед, змахуючи шаблею у них над головами зі звірячим вищиром, що надавав його обличчю мандрила ще лютішого виразу. На кілька хвилин людський тунель охопив цілковитий та непідробний жах. Спів перейшов у суцільне завивання, і барабанщики, розгойдуючись та несамовито й швидко б’ючи в тамтами, немовби розчинились у цьому пекельному шумі.
Відкинувши голову назад, новонавернений встромив лезо собі в живіт. Ноги його підкосились, голова хитнулась уперед і впала на груди...»
Почувся стукіт у двері, й офіціант вніс у номер сніданок. Бонд був радий відкласти жахливий опис і знову повернутися в дійсність. Однак йому знадобилося ще кілька хвилин, щоб відійти від тієї важкої атмосфери страху та окультизму, в яку він занурився, читаючи текст.
Разом зі сніданком йому принесли ще один великий квадратний пакет — у дорогому обгортковому папері, й Бонд попросив офіціанта залишити його на буфеті. Певно, Лейтер згадав щось ще, подумав Бонд. Він із задоволенням з’їв сніданок. Жуючи, час від часу визирав у вікно, розмірковуючи над щойно прочитаним.
І лише допивши останній ковток кави й запаливши першу за день сигарету, вловив у кімнаті позаду себе легенький шум.
Це було приглушене, ледь чутне цокання — неквапне, металічне.... І звучало воно з буфета.
— Цок... цок... цок… Тік-так... тік-так...
Ані миті не роздумуючи й не боячись видатися дурнем, Бонд упав за кріслом і притиснувся до килима на підлозі. Всі його почуття зосередилися на звукові з квадратного пакета.
— Спокійно, — сказав сам собі, — не будь ідіотом. Це просто годинник. Але навіщо там годинник? Навіщо йому надсилати годинник? І хто це зробив?
— Цок... цок... цок…
У тиші кімнати цокання видавалося мало не оглушливим. Здається, воно лунало в унісон із важкими ударами Бондового серця.
— Не будь смішним — то просто маячня про вуду Лі Фермора діє тобі на нерви. Усі ті барабани...
— Цок... цок... цо…
І раптом тривога враз полишила його, бо він почув глибокий мелодійний, настирливий дзенькіт будильника:
— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон!
М’язи Бонда розслабилися. Сигарета пропалила в килимі дірку. Він підняв її і знову запхав до рота. Бомба в будильнику не спрацьовує, якщо той починає дзвонити. Адже молоточок годинникового механізму приводить у дію детонатор, а детонатор активує вибуховий пристрій, і тоді — б-бах!
Бонд визирнув з-під спинки крісла і поглянув на пакет.
— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон!
Приглушений передзвін тривав з півхвилини, тоді почав затихати:
