— Звичайно, — погодився Бонд. — І дякую за допомогу. Сподіваюся, вам вдасться довести справу до кінця.
Декстер зупинив таксі, й вони обмінялися рукостисканнями.
— Бувайте, хлопці, — коротко попрощався Декстер. — Бажаю вам довгих років життя!
І його таксі влилось у транспортний потік, що прямував до центру міста.
Бонд із Лейтером усміхнулись один одному.
— Тямущий хлопчина, хочеться сказати, — зауважив Бонд.
— Вони там усі такі, — озвався Лейтер. — Однак дуже пихаті й надто вже носяться зі своїми правами. Постійно сперечаються з нами або з поліцією. Але, гадаю, у вас в Англії те саме.
— Аякже, — підтвердив Бонд. — У нас повсякчас проблеми з МІ-526. Вони постійно наступають на п’яти Скотланд-Ярду27, — пояснив. — Ну то як: їдемо сьогодні увечері в Гарлем?
— Я не проти, — погодився Лейтер. — Підкину вас до «Сент-Реджісу», а потім заїду за вами о шостій тридцять. Зустрінемося внизу, в барі «Кінґ Коул». Гадаю, ви схочете поглянути на «Містера Біґа»? — вишкірився він. —
Я також: однак нізащо б не наважився сказати про це Декстерові, — й Лейтер жестом зупинив таксі.
— Готель «Сент-Реджіс», що на перетині 5-ї авеню та 55-ї вулиці.
Вони влізли у задушливу металеву коробку, наскрізь просякнуту застарілим тютюновим димом.
Лейтер опустив шибку вікна.
— Що це ви робите? — не повертаючи голови, спитав шофер. — Хочете, щоб я схопив запалення легень?
— Саме так, — підтвердив Лейтер. — Лише так ми і можемо врятуватися від цієї газової камери.
— Розумник, еге ж? — озвався водій, скреготнувши гальмами. Він витягнув із кутика рота — десь аж з-під вуха — жований кінчик сигари і процідив крізь зуби. —
З вас три «восьмушки»28, — сказав ображено.
— Двадцять чотири центи — і то забагато, — заперечив Лестер. Далі вони їхати мовчки.
Розставшись із Лестером біля готелю, Бонд піднявся у свій номер. Була четверта година дня. Він попросив портьє зателефонувати йому о шостій. Якийсь час стояв і дивився у вікно. Зліва на горизонті яскравим диском сідало сонце. У хмарочосах запалювалися перші вогні, перетворюючи місто на золотаво-медові стільники. Далеко внизу, на вулицях, сяяли неонові вогні, переливаючись червоним, синім та зеленим. В оксамитових сутінках ледь чутно зітхав вітер, від чого кімната Бонда видавалася ще теплішою, затишнішою та розкішнішою. Він опустив шторки й увімкнув м’яке світло лампи над ліжком. Знявши одяг, улігся на лагідну перкаль простирадл. Згадав лондонську погоду, що проймає до кісток, буркотливе потріскування каміна в своєму робочому кабінеті й написане крейдою меню паба, повз який він проходив останнього дня свого перебування у Лондоні: «Велетенські жаби + подвійна порція овочів для вегетаріанців».
Із насолодою випростався на ліжку та невдовзі заснув.
Тим часом у Гарлемі, на великому комутаторі, клював носом над програмою перегонів любитель тоталізатора «Шепотун». Усі телефонні лінії мовчали. Зненацька загорілося світло на щитку справа — дуже важливої лінії.
— Так, босе, — неголосно сказав телефоніст у навушники. Навіть якби захотів, то й тоді не зміг би говорити голосніше. Він народився у «Легеневому кварталі» — на перетині 7-ї авеню та 142-ї вулиці, де смертність від туберкульозу вдвічі перевищувала середній показник у Нью-Йорку. Тепер у нього залишилася тільки частина легені.
— Передай «Очам», — мовив тихий, повільний голос, — щоби починали спостереження: троє чоловіків.
Далі коротко описав Лейтера, Бонда і Декстера.
— Мають прибути сюди нині або завтра увечері.
І скажіть, щоб особливо пильно наглядали за ними в районі від Першої до Сьомої авеню та по сусідству. Нічні клуби також захопіть — у випадку, якщо їх не буде в тому районі. Але хай їм не набридають. Зателефонуй, коли все залагодиш. Зрозумів?
— Так, сер... бос! — відповів «Шепотун», важко дихаючи. Поступово його голос став спокійнішим. Телефоніст узяв жмут дротів, і невдовзі комутатор ожив та заблимав. М’яко, настійливо линув шепіт у вечірні сутінки.
* * *
О шостій годині Бонда розбудило неголосне деренчання телефона. Він прийняв холодний душ і ретельно одягнувся. Зав’язав крикливу краватку і виставив з нагрудної кишені піджака не менш яскравий носовичок. Повісив жовтаво-коричневу кобуру на сорочку так, щоби була під лівою пахвою на три дюйми нижче від неї. Розрядив магазин «беретти», поки всі вісім патронів не лягли на ліжко. Потім знову вклав їх у магазин, зарядив пістолет, поставив його на запобіжник і впхав у кобуру.
Вибрав пару мокасинів, помацав їхні носки, зважив черевики у руках. Тоді поліз під ліжко і дістав звідти пару власних черевиків, які дбайливо зберігав у валізі зі своїми речами, котрі люди з ФБР мали забрати вранці. Взувши їх, почувся набагато вільніше — цілком готовим до нинішнього вечора.
Носки його шкіряних черевиків були зміцнені сталевими набійками.
