О шостій двадцять п’ять він спустився у бар «Кінг Коул» і вибрав столик біля стіни при вході. За кілька хвилин прибув Фелікс Лейтер. Бонд заледве упізнав його. Копиця солом’яно-жовтого волосся Лейтера була тепер вугільно-чорна, й одягнений він був у сліпучо-блакитний костюм, білу сорочку та чорну краватку в дрібний білий горошок.
Осяйно усміхаючись, Лейтер присів поруч.
— Я вирішив поставитися до цих людей серйозно, — пояснив Бонду. — Це лише нестійка фарба. Сподіваюся, вона завтра ж змиється, — додав, показуючи на чуприну.
Лейтер замовив напівсухе мартіні зі шматочком лимона, а Бондові змішав джин «Палата лордів» з червоним «Мартіні». Американський джин — набагато кращої якості, ніж англійський, однак надто різкий, вирішив Бонд. І ще подумав: має бути пильним, що саме п’є цього вечора.
— Нам слід прораховувати кожен свій крок там, куди йдемо, — сказав Фелікс Лейтер, немовби відгукуючись на його міркування. — Гарлем у наші дні нагадує джунглі. Люди тепер туди не вчащають. До війни вони прогулювалися там вечорами так само, як ходять тепер на Монмартр у Парижі. Вони любили витрачати там гроші. Відвідували «Савой», аби подивитись, як танцюють пари. А то й, бува, підчепиш дівицю, а потім ще дещо від неї... Тепер усе змінилося: Гарлем не любить, щоб на нього витріщалися. Більшість закладів — закриті, й потрапити чужакам туди нелегко. Частенько можна заробити по пиці лише через те, що ти білий. І це до того ж не додає тобі симпатій місцевої поліції.
Лейтер витягнув з мартіні шматочок лимона і почав задумливо його жувати. Бар поступово заповнювали відвідувачі. В ньому було тепло й приємно — різкий контраст із тією наелектризованою, ворожою атмосферою негритянських розважальних закладів, у яких їм доведеться сидіти пізніше.
— На щастя, — провадив Лейтер, — мені подобаються негри, і вони це відчувають. Колись я був палким шанувальником Гарлему. І навіть написав кілька статей про джаз для «Амстердам Ньюс» — однієї з місцевих газет. А також зробив серію репортажів для «Норс Америкен Ньюспейпер Алайянс» про негритянський театр: це було тоді, коли Орсон Веллс поставив у «Лафаєтт» свого «Макбета» з трупою, в якій були тільки негри. Тож я дещо знаю про Гарлем. І захоплююся тим, що вони вміють виживати у тому світі, хоча, Бог свідок, не знаю, як це їм вдається!
Вони допили напої, і Лейтер попросив рахунок.
— Звісно ж, там є й погані люди, — продовжив. — Зрештою, як і всюди. Гарлем — столиця негритянського світу. А серед півмільйона людей будь-якої раси завжди знайдеться достатньо покидьків. Біда в тому, що наш друг «Містер Біґ» — до біса хороший фахівець: завдяки своїй службі у розвідці та підготовці в Москві. У нього все чудово організовано.
Лейтер розрахувався і здвигнув плечима.
— Ходімо, — сказав він. — Спробуймо трохи розважитись і повернутися цілими й неушкодженими. Урешті-решт, нам за це платять. Сядемо в автобус на П’ятій авеню. Нам не знайти жодного таксиста, який би погодився поїхати туди після настання темряви.
Накрапало. Бонд підняв комір пальта і глянув направо, у бік Сентрал-парку — в напрямку похмурої фортеці «Містера Біґа».
Ніздрі Бонда ледь помітно здригнулися. Йому кортіло туди потрапити. Почувався сильним, зібраним та впевненим у собі. Вечірнє чтиво чекало на нього. Цю повість слід було розгорнути та прочитати: сторінка за сторінкою, слово за словом.
Перед очима сік дощ — різкими косими ударами, курсивом по темній невідкритій палітурці — й за нею, попереду, лежали покриті мороком години...
Негритянський рай
На розі П’ятої авеню і Катедрал-парквей, на автобусній зупинці, під вуличним ліхтарем терпляче чекали троє негрів. Вони змокли та знудилися. Ще й неабияк. Адже стовбичили тут, на П’ятій, від 4.30: відколи телефонний дзвінок змусив їх виконувати наказ.
— Тепер твоя черга, Фатсо, — проказав один із них, коли автобус нарешті вигулькнув із завіси дощу та зупинився, голосно скреготнувши гальмами.
— Як же я втомився! — сказав кремезний чолов’яга у плащі, але, насунувши капелюх на самі очі, зайшов у автобус, вкинув монету в касу і пройшов салоном, оглядаючи пасажирів. Кліпнув, побачивши двох білих, підійшов ближче та сів позаду них.
Вивчав їхні спини, плащі, капелюхи та профілі. Бонд сидів біля вікна. У темному склі автобуса відбивалося відображення шраму, і негр зауважив це.
Коренастий звівся, і, не оглядаючись, ступив до виходу. На наступній зупинці вийшов та попрямував до найближчої аптеки. Зачинився у телефонній кабінці.
«Шепотун» коротко вислухав його і поквапно поклав слухавку.
Вставив штекер у гніздо комутатора справа.
— Так? — озвався низький голос.
— Босе, один з них щойно сів у автобус на П’ятій: англієць зі шрамом. Із ним якийсь тип, але він не підходить під опис двох інших.
І «Шепотун» повторив опис Лейтера.
— Обидва їдуть у північну частину Гарлему.
Коренастий назвав номер та приблизний час прибуття автобуса на кінцеву зупинку.
Запало мовчання.
