Живи і дай померти полностью

— А хто тобі той Джонсон? — запитав підозріливо. — Дос-к-к-онало! — він зупинився, намагаючись вимовити «мудре» слово. — А й справді: що відбувається між тобою і тим вузьколобим, огидним та нікчемним ніґґером? Чи, може, ти спиш із ним? Гадаю, мені слід з’ясувати ту ситоацію між тобою і тією птахою! Чи, може, підшукати собі кращішу дівчинку? Мені щось не дуже до вподоби дівчатка, котрі бігають наліво, поки я короткочасово відсутній. Саме так, мем. Мені таки слід зайнятися тією маленькою ситоацією.

І він погрозливо замовк.

— Точно: мушу.

— Ну ж бо, любий, — стурбовано промуркотіла дів­чина, — тобі нема чого на мене сердитись. Я зовсім не давала приводу для такої риакції. Просто думала, що ти волітимеш сидіти на найкращих місцях у «Парадізі» замість того, щоби стирчати тут і пережовувати свої проблеми. Ти ж прекрасно знаєш, любий, що я ніколи б не «запала» на такого старого козла, як «Берді» Джонсон. Ні, сер — дуже дякую! Він для мене ніщо. Та навіть якби він був найкрутішим чоловіком у Гарлемі, то й тоді б я на нього не «повелася». Так чи інакше, але він пропонує найкращі місця у танцзалі, тож ходімо — вип’ємо собі пива і розважимось як слід. Ходімо ж, любий! Ходімо вже звідси. Ти сьогодні просто потрясний, і я хочу, щоби друзі побачили мене з тобою.

— Ти й сама так нічо, серденько, — поблажливо озвався чоловік, улещений врешті словами про власну елегантність, — і це правда. Але попереджаю: ти мусиш триматися мене, а не витріщатися на того покидька і те, що у нього в штанях. Іще раз наголошую, — погрозливо додав, — якщо я лише побачу, що тебе хоч пальцем торкнувся той кончений наркоман, то неабияк відшмагаю тебе по солодких сідничках!

— Звісно ж, любий! — радісно прошепотіла мулатка.

Бонд чув, як чоловік скинув ногу з лавки на підлогу.

— Гаразд, мала, — ходімо! Офіціанте!

Бонд відклав меню.

— Суть уловив, — сказав він. — Здається, їх цікавить те саме, що й усіх, — секс, розваги та як би похизуватися перед знайомими. Дякувати Богові, що вони хоч не манірничають.

— Деякі з них таки манірні міщани, — озвався Лейтер. — Усі ці їхні понтові чаювання, герань на вікнах31, всі оті пхикання: «Іще чого! Цього тільки не вистачало!»... Майже усі вони вчащають у методистську церкву.

В Гарлемі такі самі соціальні нерівності, як і в будь-якому іншому районі міста, хоча тут ще долучені расові відмінності. Ходімо звідси, — підсумував, — десь перекусимо.

Вони допили віскі, й Бонд попросив рахунок.

— Сьогодні за все плачу я, — попередив. — У мене купа грошей, яких мені треба позбутися, тож я прихопив із собою триста доларів.

— Таке мені підходить, — радо відгукнувся Лейтер, який знав про тисячу доларів Бонда.

Коли офіціант брав зі столу чайові, Лейтер зненацька спитав:

— Чи не знаєш ти часом, друже, де сьогодні «Біґ Мен»?

Офіціант закотив очі. Схилився над столиком і взявся ретельно витирати його серветкою.

— У мене жінка й діти, бос, — пробурмотів, не розтуляючи рота. Поставив склянки на тацю і поніс їх до стійки.

— У «Містера Біґа» найкраща у світі охорона, — резюмував Лейтер. — Це — страх.

Вони вийшли на Сьому авеню. Дощ ущух, натомість подув «Гокінгз» — пронизливий вітер з півночі, котрий негри зазвичай ушановують словами: «Містер Гокінз завітав!» — через що зазвичай велелюдні вулиці порожніють. Лейтер із Бондом приєдналися до хирлявого струмочка перехожих, які проводжали їх презирливими, а деякі й відверто ворожими поглядами. Кілька разів їм навіть плюнули вслід.

Раптом Бонд відчув той прихований спротив, про який говорив Лейтер. Вони ступили на чужу територію. Тут їх не хотіли бачити, вони були непроханими гостями, чужаками. Така сама тривога, добре відома йому з часів війни, коли працював у ворожому таборі, охопила його. Він поквапно відігнав це почуття.

— Ходімо до «Матінки Фрезьє» — це трохи вище по Авеню, — запропонував Лейтер. — Там найкраща в Гарлемі їжа — принаймні, колись так було,

Дорогою Бонд заглядав у всі вітрини.