— Між Вальдо та Окалою — довгий перегін, — провадив далі Лейтер, — і дорога тягнеться крізь ліси й заболочену місцевість. Паралельно зі залізничною колією пролягає шосе державного значення. За двадцять хвилин після станції Вальдо в кабіні машиніста спрацював сигнал тривоги. Той сповільнив рух до сорока миль на годину. Потім ще і ще сигнал — три поспіль! Аварійна зупинка. Машиніст зупинив поїзд, гадаючи, у чому річ: колія пряма, на всіх світлофорах зелене світло. Ніде нічого підозрілого. Вже чверть на сьому, і почало світати. На шосе стояв сірий седан — справжня руїна (у цьому місці розповіді Бонд звів брову. «Крадений», — пояснив Лейтер), — імовірно, «Бьюїк»: фари вимкнені, двигун працює... З машини вийшли троє кольорових; найімовірніше, негрів. Вони пішли за ходом потяга смужкою зеленої трави, що розділяє колію й автомагістраль. У двох із них у руках були «томмі-ґани»68. У того, який у центрі, також щось у руках. Пройшовши з двадцять ярдів, вони зупинилися біля вагона № 245. Ті, які з автоматами, випустили подвійну чергу по вашому купе. Тепер усе готове для «ананасика»69. Той, який по центру, жбурнув гранату, і всі троє помчали до машини. Двосекундна затримка, і, коли вони вже сиділи в авто, — б-бах! Купе «Н» стало схожим на фрикасе70: вочевидь, фрикасе з містера та місіс Бріс. А насправді ж фрикасе з вашого бідного провідника Болдвіна, котрий вискочив у коридор і припав до підлоги, помітивши трьох озброєних негрів, які наближалися до його вагона. Інших жертв нема — за винятком масового шоку та істерики серед пасажирів потяга. Авто рвонуло у бік хащів, де воно, ймовірно, перебуває дотепер — та, очевидно, там і залишиться. Запала тиша, яку переривали поодинокі зойки. Люди бігали туди-сюди. Експрес помалу заповз ув Окалу. Вагон 245 відчепили. Він знову вирушив у дорогу за три години.
— Сцена друга. Лейтер самотньо сидить у своєму котеджі, сумуючи і щиро сподіваючись, що хоч нічим не образив свого друга Джеймса та уявляючи, як містер Гувер накаже засмажити самого Лейтера собі на обід. Ну, тепер нібито все, хлопче!
Бонд розсміявся і зауважив:
— Але ж як блискуче все організовано! І я впевнений, що слідів злочину нема й алібі в усіх залізне. Що за чоловік! Здається, він справді править країною. Та яскраво демонструє, що всю демократію у країні можна посунути — з усіма її Нabeas corpus71, правами людини і таким іншим. Я радий, що він орудує не у нас в Англії. З нашими дерев’яними кийками проти нього не підеш. Ну що ж, — підсумував, — мені вже тричі вдалося врятуватися. Темп прискорюється!
— Справді, — задумливо протягнув Лейтер. — До вашого приїзду помилки «Біґа» можна було порахувати на пальцях однієї руки. А тепер він припустився трьох поспіль. Боюся, що це йому не сподобається. Ми повинні добратися до нього, поки він не оговтався, відтак швидко перейти в наступ. Скажу вам, що я замислив. Нема сумнівів, що золото потрапляє у Штати саме звідси. Ми знову й знову простежували курс яхти «Секатур», і вона завжди пливе з Ямайки в Сент-Пітерсберг та розвантажується на території компанії з постачання живої наживки — «Робберос» чи якось так...
— «Уроборос», — виправив Бонд. — Це величезний змій із міфології. Прекрасна назва для компанії з постачання черв’яків та іншої живої наживки.
Раптом його осінило. Він ударив ребром долоні по столу.
— Феліксе! І як це я раніше не здогадався? Звісно ж: «Роббер» — «Уроборос» — хіба ви ще не зрозуміли? Людина «Біґа» — тут! Це, певно, він і є!
Обличчя Лейтера прояснилося.
— Боже всемогутній! — вигукнув. — Звісно, що це одне й те саме. Грек, котрого вважають власником фабрики, — чоловік із Тарпон Спрінґз, що фігурує у звітах Бінсванґера — того дурня з Нью-Йорка. Він явно підставна особа. І, певно, навіть не здогадується, що тут щось не так. Тож маємо вийти на його управителя, «Роббера». Ось хто насправді нам потрібний.
Лейтер підскочив.
— Ходімо! Пора діяти. Підемо на місце й оглянемо там усе. Я в будь-якому разі хотів запропонувати це вам, з’ясувавши, що «Секатур» завжди розвантажується на цій верфі. Так чи інакше, яхта зараз на Кубі, — додав, — у Гавані. Знялася з якоря звідси тиждень тому. Її ретельно оглянули і після прибуття, і коли вона відчалювала. Звісно ж, нічого не знайшли. Навіть подумали, було, що вона має фальшкіль, і мало його не відірвали. Тож яхта змушена була стати на ремонт перед черговим рейсом. Нічого. Ані натяку на щось підозріле, не кажучи вже про гору золотих монет. Так чи інакше, але ми мусимо піти туди й усе рознюхати. І поглянути на того нашого «Роббера». Я також повинен зв’язатися з Орландо і Вашингтоном — розповісти усе, що нам відомо. Та сказати, щоб вони якомога швидше схопили типа з потяга. Хоча, можливо, тепер уже й запізно. Сходіть-но погляньте, як там Солітер. І попередьте, щоб нікуди не виходила до нашого повернення. А ще краще — замкніть її. Ми відвеземо дівчину обідати в Тампу. Там є найкращий на узбережжі кубинський ресторан «Лос Новедадес». По дорозі заїдемо в аеропорт та візьмемо їй квиток на завтрашній рейс.
