— Це «Рябий», — настійливо проказав у слухавку. — Зв’яжіть мене з «Роббером». Це ти, «Роббере»? Слухай мене: «Біґ» у місті! Ти кажеш, ніби щойно говорив із ним, і він у Нью-Йорку? Але ж я щойно бачив його дівулю в таксі у Клірвотері... Еге ж, таксі компанії «Стассен»... Вони поїхали в напрямку дамби. Звісно, я впевнений у цьому — ось тобі хрест! Я не міг помилитися... З чоловіком у синьому костюмі та в сірому «стетсоні»66. Здається, в нього ще є шрам на обличчі. Ти кажеш — їхати за ними? Але ж повторюю тобі — «Біґ» у місті! Слухай! Може, я краще спочатку все перевірю? О’кей, о’кей! «Потрясу» таксиста, перехопивши його, коли він повертатиметься у Клірвотер... О’кей, о’кей! Не нервуйся так! Я не зробив нічого поганого!
Чоловік на прізвисько «Роббер»67 за п’ять хвилин уже зв’язався з Нью-Йорком. Він був попереджений про Бонда, однак не міг зрозуміти, до чого тут Солітер. Розмова з Нью-Йорком не надто прояснила ситуацію, одначе «Роббер» отримав чіткі інструкції.
Поклавши слухавку, він сидів якийсь час, барабанячи пальцями по столу. Десять «штук» за роботу! Йому потрібні двоє людей — це мінус дві «штуки». Залишається ще вісім для нього самого. «Роббер» облизав пересохлі губи і зателефонував у більярдну в Тампі.
Бонд розрахувався з водієм в «Еверґлейдс» і вийшов неподалік зеленої квадратної галявини, з трьох боків оточеної охайними жовто-білими дерев’яними котеджами, що за п’ятдесят ярдів закінчувалася сліпучо-білим піщаним пляжем та морем удалині. Уся Мексиканська затока була тут як на долоні, й дзеркальна гладінь води зливалася на горизонті з безхмарним небом. Разючий контраст порівняно з Лондоном, Нью-Йорком та Джексонвіллем! Бонд пройшов у двері з написом «Службові», а Солітер покірно слідувала за ним. Він натиснув на кнопку з написом «місіс Стівесант, управителька», й одразу ж вийшла зморщена жіночка з підсиненим волоссям, яка ледь помітно посміхнулася їм міцно стуленими губами.
— Чим можу бути вам корисною?
— Тут зупинився містер Лейтер?
— Так; а ви, певно, містер Бріс! Котедж номер один — просто на пляжі. Містер Лейтер вас очікував ще перед обідом. А це.... — й вона крізь пенсне поглянула на Солітер.
— Місіс Бріс, — підказав Бонд.
— А, так… — якось недовірливо озвалася місіс Стівесант. — Якщо ви не проти відразу ж розписатись у реєстраційній книзі, то потім, гадаю, захочете трохи освіжитися після втомливої подорожі. Ваша повна адреса, будь ласка! Дякую!
Потім вона повела їх цементованою доріжкою до останнього котеджу наліво. Постукала, і на порозі відразу ж виник Лейтер. Бонд приготувався до теплого прийому, однак Лейтер, вочевидь, був неабияк вражений, побачивши його: так і застиг із роззявленим ротом. Пісочного кольору волосся Лейтера, при коренях усе ще чорне від фарби, стирчало навсібіч, мов солома.
— Гадаю, ви незнайомі з моєю дружиною, — озвався першим Бонд.
— Ні, ні... тобто так! Як поживаєте?
Здається, Лейтер усе ще не міг отямитися. Забувши про Солітер, він мало не силоміць втягнув Бонда в кімнату. Останньої миті згадав про дівчину, схопив і її за руку та потягнув до дверей, з такою силою зачинивши їх ногою перед носом місіс Стівесант, що та, тільки-но розпочавши фразу «Сподіваюся, вам сподобається...», різко урвала її на слові «перебування».
Але й у кімнаті Лейтер усе ще не міг прийти до тями. Він стояв, тупо переводячи погляд з Бонда на Солітер.
У маленькому холі Бонд поставив валізу на підлогу. Там було двоє дверей. Він розчахнув ті, що справа, і пропустив уперед Солітер. Це була маленька вітальня, що опоясувала котедж, — із видом на море. У ній стояли дуже милі пляжні бамбукові крісла, покриті мікропоркою та оббиті китайським шовком із великими червоними квітами та зеленим листям. На підлозі лежали циновки з пальмового листя. Стіни були ніжно-блакитними — відтінку качиного яйця, — і на кожній тропічна квітка в бамбуковій рамі. У центрі кімнати стояв великий бамбуковий стіл зі скляним верхом, що за формою нагадував барабан. На ньому — ваза з квітами та білий телефон. Широкі вікна кімнати виходили на море. Двері справа вели прямо на пляж. Білі пластикові жалюзі були напівопущені, затіняючи кімнату від сліпучого сонячного світла, відбитого білим піском.
Бонд та Солітер плюхнулись у крісла. Бонд, запаливши сигарету, кинув пачку і запальничку на стіл.
Раптом задзвонив телефон. Лейтер нарешті вийшов із заціпеніння й узяв слухавку.
— Слухаю! — озвався він. — З’єднайте мене з лейтенантом. Лейтенанте? Він тут. Щойно зайшов. Ні — цілий і неушкоджений.
Хвилину він слухав, потім обернувся до Бонда.
— Із «Фантома» ви де вийшли? — запитав. Бонд відповів.
— У Джексонвіллі, — мовив Лейтер у слухавку. — Так, перекажу. Звісно: дізнаюсь у нього всі подробиці й зателефоную вам. То ви самі зв’яжетесь із відділом убивств кримінальної поліції? Дуже дякую! А з Нью-Йорком? Вельми вам вдячний!.. Орландо 9000... О’кей... Ще раз дякую! Бувайте!
Він поклав слухавку, витер піт з обличчя та всівся навпроти Бонда.
Потім поглянув на Солітер і посміхнувся, немовби просячи вибачення.
