Лейтер узяв слухавку і замовив міжміські переговори. За цим заняттям Бонд і полишив його.
За десять хвилин вони були уже в дорозі.
Солітер не хотіла залишатися сама і вчепилася в руку Бондові.
— Я не хочу зоставатися тут, — сказала, і в очах її був страх. — У мене таке передчуття, що...
Речення вона не закінчила, бо його поцілунком урвав Бонд.
— Усе буде добре, — заспокоїв її. — Уже за годинку ми повернемося. Нічого з тобою не станеться. І тоді я вже не полишатиму тебе аж до посадки в літак. Ми навіть можемо переночувати у Тампі й відправити тебе звідти рано-вранці.
— Так — будь ласка, — стурбовано відповіла Солітер. — Я б охоче на це пристала. Мені дуже страшно тут. Почуваюсь у небезпеці.
Вона обвила руками його шию.
— Але не думай, що я істеричка, — і вона поцілувала його.
— Тепер можеш іти: я просто хотіла тебе побачити. Повертайся швидше!
Лейтер покликав його, і Бонд зачинив двері в кімнату Солітер, замкнувши їх ще й на ключ.
Пішов за Лейтером до його машини на стоянку, але на душі у нього було неспокійно. Він не міг уявити, що з дівчиною може щось статись у такому спокійному, законослухняному місці та що «Містер Біґ» здатний був вистежити її аж до «Еверґлейдс», котрий був лише одним із сотень подібних пансіонатів на узбережжі Острова Скарбів. Однак Бонд вірив у інтуїцію Солітер, тож нервозність дівчини схвилювала його.
При вигляді авта Лейтера Бонд відігнав тривожні думки від себе.
Бонд любив швидкісні автомобілі та швидку їзду. Більшість американських машин наганяли на нього нудьгу. Їм бракувало індивідуальності й характеру, які вирізняють європейські машини. Вони тут — просто «транспортні засоби», однакові за формою та кольором; і навіть тон гудка у них однаковий. Усі створені для того, щоби слугувати засобом пересування впродовж року, а потім стати запчастинами для наступної моделі. Уся втіха швидкої їзди пропала з ліквідацією ручного важеля перемикання передач — із упровадженням гідравлічного підсилювача керма та пружних підвісок. А от тісний контакт із машиною та дорогами, що потребують майстерності та блискавичної реакції від європейського водія, тут зведено нанівець. Бондові американські машини нагадували іграшкові електричні, схожі на жуків автомобільчики паркових атракціонів, котрими управляєш, тримаючи на кермі тільки одну руку, і радіо горланить на повну котушку, й віконця автоматично зачиняються, щоб уникнути протягів.
Але у Лейтера був старий «корд»72 — одна з небагатьох американських машин, яка мала власне обличчя. Тож Бонд із задоволенням усівся в низький салон, почув здоровий скрегіт зчеплення та сильний, «чоловічий» тон вихлопних газів двигуна. Машина п’ятнадцятирічної давності, подумав, а виглядає цілком сучасно.
Вони вилетіли на дамбу і промчали повз морську гладінь, що відділяла двадцять миль вузесенького острова від широкої смуги суші, на якому розташувався Сент-Пітерсберг із околицями.
Уже коли неспішно під’їжджали Сентрал-авеню до бухти яхт та гавані з великими готелями, Бонд нарешті вловив атмосферу міста, котре недаремно називали «Рідною домівкою літніх людей Америки».
Усі перехожі були тут сивочолими — зі сніжно-білим чи підсиненим волоссям, і Бонд помітив знамениті «вуличні дивани», про які йому розповідала Солітер — обсиджені задами «олдстерів», як Трафальгарська площа шпаками.
Також запримітив Бонд вузькі, невдоволено стиснуті губи жінок, на пенсне яких грало сонце; жилаві руки і впалі груди чоловіків, виставлені напоказ у «сорочках а ля Трумен»73. Острівці рідкого, схожого на пух волосся не закривали рожевих голівок їхніх власниць. Лисіли кістляві черепи чоловіків. І всюди — дружнє белькотання, обмін новинами та плітками, фамільярне призначення побачень за партією шафлборду чи бриджу, обмін листами від дітей і внуків, осудливе обговорення цін у крамничках та мотелях.
І зовсім необов’язково бути серед них, щоб почути усе це. Воно прекрасно читалося в кивках та схвильованому тріпотінні блакитних голівок-кульбабок, у перебільшено-збудженому обміні інформацією, в попередньому відкашлюванні й подальшому бурмотінні власників маленьких лисих черепів.
— Від усього цього хочеться відразу ж влізти у домовину, ще й віком накритися, — зауважив Лейтер у відповідь на вигуки нажаханого Бонда. — Та ще не те побачите, коли вийдемо з машини і попростуємо вулицями! Тільки-но ваша тінь торкнеться їхніх диванів, як вони відразу ж підстрибнуть і відскочать од вас так, наче ви — головний касир банку, котрий нахилився до них через плече. Це просто жахливо. Я почуваюся таким собі банківським клерком, який неочікувано заскочив додому опівдні й застав свою дружину в ліжку з директором банку. Прожогом повернувшись на службу, він розповів усе колегам, додавши при цьому «О Боже, друзі: він мало мене не побачив!»
Бонд розсміявся.
