Вони летіли на висоті п’ятнадцять тисяч футів й одразу за Кубою потрапили в потужний тропічний шторм, який зненацька перетворив комфортабельний салон літака на смертельну пастку. Великий повітряний корабель трусило і жбурляло зі сторони в сторону; він хитався й стрибав; турбіни ревли, намагаючись пробити щільну стіну повітря зовні. Крихкий літак здригався і розгойдувався. В кухонному відсікові посуд розлітався в друзки, а потужні струмені дощу безжально лупили по плексигласових ілюмінаторах.
Бонд із такою силою вчепився в підлокітники крісла, що травмовану ліву руку знову пронизав нестерпний біль. Бонд мимоволі вилаявся.
Поглянув на стоси журналів у сітках і подумав: не дуже-то вони допоможуть на висоті п’ятнадцять тисяч футів, коли полопаються сталеві перегородки — так само, як ні до чого тут безкоштовний одеколон чи бритва в туалетній кімнаті; не знадобляться також індивідуальне замовлення їжі та «Орхідеї для вашої леді, сер!», які тепер налякано тріпочуть у відерці з льодом. І найменше (якщо вони все-таки вибухнуть у повітрі!) в пригоді стануть паси безпеки та рятувальні жилети, дію яких оце зараз демонструє стюардеса, й елегантні аварійні ліхтарики, що блимають червоним світлом.
Ні: коли метал зазнає аж таких навантажень; коли наземний механік, який відповідає за контроль обледеніння, закохавшись по самі вуха, робить свою роботу абияк — не має значення, у Лондоні це чи в Айдлвальді; у Гандері81 чи в Монреалі — коли стається таке чи щось подібне; коли оцей теплий затишний салон із двигунами попереду, однозначно важчий за повітря, гепає з неба вниз — у море чи на землю — тоді все решта видається таким ненадійним і даремним! І коли сорок маленьких чоловічків, також важчих за повітря та ще крихкіших за втомлений метал — таких марнославних на цьому загальному ярмаркові суєти, теж валяться донизу разом із літаком, то вони лише роблять своїми тілами вм’ятини у земній поверхні або спричиняють ледь помітні сплески на морській гладіні. Видно, така вже їхня доля — то чого ж тоді переживати? Ваше життя так само залежить від недбальства наземного механіка, як і від загальмованої реакції водія зустрічної машини, котрий плутає червоне світло із зеленим і який — уперше і востаннє! — зіштовхується з вами у лобовому ударі, коли ви спокійнісінько повертаєтеся додому з якоїсь приватної гріховної зустрічі. І з цим нічого не вдієш. Бо, щойно народившись, ми починаємо вмирати. Усе наше життя — це невтомне балансування на межі життя і смерті. Тож сприймайте все спокійно. Запаліть сигарету і подякуйте Богові, що досі живі, й із задоволенням якнайглибше затягніться димом.
Зорі й так уже дозволили тобі пройти довгий шлях із того дня, як ти полишив утробу матері та, скиглячи, вдихнув перший ковток холодного повітря навколишнього світу. Можливо, зорі навіть дозволять тобі приземлитися сьогодні на Ямайці. Хіба ти не чуєш бадьорих голосів, що лунають із портового динаміка, які весь день нині торочили: «Літайте літаками Б.О.А.К.! Ласкаво просимо на «Пан Америкен»!82 Ласкаво просимо в KLM83. Хіба ти не чув, як вони закликали: «Літайте літаками «Транскарибів»! Не втрачай віри у свою щасливу зірку! Згадай ту мить, коли ти зазирнув в обличчя смерті, котра глянула на тебе з дула гвинтівки «Роббера». Але ж ти й досі живий, чи не так? Ну ось — ми вже і викараскалися з бовтанки. Усе це було лише для того, щоби продемонструвати тобі: якщо ти вмієш поводитися з рушницею, то це ще не значить, ніби ти справді крутий. Тож не забувай про це. Щасливим приземленням в аеропорту «Палісадоз» ти завдячуєш своїй щасливій зірці. Тож подякуй їй!
Бонд відщепнув пас безпеки і витер піт з обличчя.
До біса з таким польотом, подумав, спускаючись трапом.
Стренґвейз, головний агент спецслужб у країнах Карибського басейну, зустрів його в порту, тож Бонд швидко покінчив з усіма митними формальностями.
Було близько одинадцятої. Панувала тиха й тепла ніч. Пронизливо сюрчали цвіркуни у схожих на велетенський фалос кактусах, що росли обабіч дороги, і Бонд вдячно вбирав у себе звуки й запахи тропіків, коли військовий пікап, вигулькнувши з-за рогу Кінґстона, помчав їх у напрямку залитих місячним світлом схилів Блакитних гір.
Спілкувалися вони стисло, кількома словами, аж поки не всілися на затишній веранді чистенького білого будиночка на Джанкшен-Роуд — трохи нижче Кам’янистого пагорба.
