Наші очі зустрілися. Я першим відвів погляд: в очах людини-тхора читалося підтвердження моїх припущень про його нахили.
– Значить, Варава. – Людина-тхір ляснув долонею по столу.
– Варава. Документи у внутрішній кишені, можете пересвідчитися. З ким я розмовляю?
– Яка тобі різниця? – затиснувши ніс двома пальцями, він зробив страшні очі і прогугнявив каліченим голосом, наслідуючи популярну колись манеру перекладати американські бойовики на піратських касетах: – Ты в аду, парень, ублюдок, мать твою!
Повернувся людина-лаваш, пропускаючи перед собою двох персонажів, від одного вигляду яких у мене навіть з урахуванням прикрого становища різко підвищився настрій.
Один із них – алкаш із запухлим обличчям та підбитим оком. Кучеряве від природи волосся давно ніхто не стриг, і воно стирчало в різні боки, роблячи дядька схожим на безумного лева. Короткий тулуб переходив у непропорційно довгі ноги, взуті в старі кросівки без шнурків. Землистий нездоровий колір його обличчя навіть не говорив, а кричав про катастрофічний стан усіх внутрішніх органів, від серця до печінки.
Другою виявилася некрасива жінка без чітко виражених вікових ознак. їй з однаковим успіхом можна дати як тридцять п'ять, так і п'ятдесят років, хоча здоровий глузд підказував мені: істина десь посередині. Насправді жінці трошки більше сорока, і колись вона успішно обслуговувала спраглих водіїв на окружній дорозі. Потім, довго лікуючись від венеричних хвороб, вийшла в тираж і тепер готова піти з ким завгодно, хоч із цим безумним п'яненьким левом, або за двадцять гривень, якщо пощастить, або – за пляшку горілки, що найчастіше і трапляється. Вона ще намагалася стежити за собою, але товстий шар яскравої губної помади, підмазані рум'янами щоки та густо підведені брови робили її не більш привабливою, а більш огидною.
Думаю, вони були постійними клієнтами тутешньої «мавпарні».
– Встати! – наказав мені людина-лаваш, а парочці кивком звелів прилаштуватися біля стіни.
Я поволі підвівся. Пласколиций вправно обшукав мене, витягнувши з внутрішньої кишені службове посвідчення.
– Зверніть увагу, пойняті: документ на ім'я Варави Ігоря Михайловича. З одного боку напис «Преса», з іншого… – Він замовк, пожував губами. – Ага. Завідуючий відділом криміналу. Ну, якщо це не підробка, то ти туди, куди треба, потрапив, Ігоре Михайловичу. Те-екс-сс…
На стіл лягли мобільний телефон і гаманець. Показавши гаман пойнятим, витрусив уміст на стіл, перерахував купюри, незадоволено гмикнув, а потім просто на очах у всіх запхав до своєї кишені.
– На експертизу беру, – із серйозним виразом на пласкому обличчі пояснив він кумедній парочці пойнятих. – Є сигнали, що на районі банда фальшивомонетників завелася. Штампують, суки, сотенні купюри кустарним способом. Не ти – завідуючий? Кажи краще правду.
– Слухайте, мужики, я все розумію, у вас робота така… Але, може, припинимо цей цирк і поговоримо серйозно? – запитав я без жодної надії на позитивну відповідь.
– А цирк іще не починався! – вишкірив на диво рівні білі зуби людина-тхір.
Тим часом руки пласколицього вже порпалися в задніх кишенях моїх джинсів. Невеличкий згорток, переданий мені невідомим, лежав там, і я починав підозрювати: вся справа в ньому. Але якби він дійсно був їм потрібен, згорток витягнули б ще раніше, відразу там же, у дворі. Поки що нічого не клеїлося, логіки в їхніх діях я не бачив жодної.
– Оп-па! Пойняті, прошу підійти ближче! – урочисто промовив пласколиций.
Парочка похмільних клоунів обережно наблизилася до столу. Людина-лаваш спокійно розгорнув згорток.
У ньому був маленький плаский пакетик з поліетилену, наполовину наповнений білим порошком.
Обережно розкривши його, пласкопикий запхав усередину наслиненого мізинця, зачепив кілька міліграмів, лизнув, і задоволена посмішка зробила його писок ще ширшим.
– Так, громадяни пойняті. Тільки що у вашій присутності в громадянина, який називає себе журналістом Ігорем Варавою, було знайдено та вилучено пакетик з білим порошком. Бачили?
Клоуни мовчки кивнули.
– Що це за порошок, пан кримінальний журналіст нам зараз сам розкаже. Хоча я і без нього знаю. Підпишіть протокол і йдіть на хер, щоб я вас обох довго шукав.
Розкуйовджений ханик і його подруга-повія по черзі підписали чистий аркуш паперу.
Перехопивши мій погляд, людина-тхір знову вишкірив зуби.
– Текст потім впишемо. Протокол обшуку. Ти ж не проти, Вараво? Тебе справді обшукали і справді знайшли білий порошок? Не будеш потім казати, що це тобі підкинули в міліції?
Навіть при всьому бажанні я не міг цього сказати.
– Не знаю, що це за порошок. Може, пральний, – промовив я. – Тільки це – не моє.
– Звичайно, не твоє! – погодився людина-тхір. – Скільки вас ловлю, ще ніхто не зізнався: так, дядя міліціонер, це моя наркота. Знайшов на вулиці і ніс у міліцію здавати, правильно?
– Ви ж прекрасно знаєте, де я це взяв. – Розуміючи, що кидаю слова в порожнечу, я все одно не міг не говорити: – Пакетик отримав від незнайомого мені хлопця. У клуб «Слон» я прийшов на зустріч із дівчиною…
