Протигаз знову опинився в мене на голові. Повітря знову забракло. В очах потемніло і без запітнілих скелець. Не маючи змоги і бажання далі стримуватися, я почав блювати в надії, що кати припинять екзекуцію. Але вони не поспішали, і тепер я не просто задихався, а й захлинався власною блювотою. Ще трохи – і я зомлію.
Невже вони вирішили все ж таки знищити мене в такий спосіб…
Темніє в очах. Спазми. Сморід. Стукіт у скронях. Гуп! Гуп! Гуп!
Це не скроні. Вірніше – вже не тільки в голові. Гуп-гуп-гуп – хтось грюкає у двері, вимагає негайно відчинити. Боги спустилися з небес, аби врятувати недостойного раба Свого Вараву Ігоря.
– Відчиніть негайно, вашу мать!
З мене зривають протигаз. Блювотиння виливається на підлогу, я падаю обличчям у смердючу калюжу. Здається, знову від тиску пішла носом кров. Але мене вже не займають. Я не бачу, що відбувається, просто лежу і хапаю ротом повітря.
– Що тут відбувається? Відстебніть його зараз же, придурки!
Придурки не заперечують. Лаваш вовтузиться із замком, моя закута рука звільняється від сталевого браслета. Тепер я можу сісти, допомагаючи собі руками, і нарешті підняти голову, аби подивитися на свого рятівника.
– Живий? Живий.
Переді мною, широко розставивши ноги, стоїть майор Вовка Хмара на прізвисько Грузин, власною персоною. А кажуть, чудес не буває…
Моє визволення пройшло ще швидше, ніж затримання.
Хмара просто заявив: «Я його забираю», а людина-тхір з людиною-лавашем не особливо заперечували, навіть самі повернули посвідчення, порожній гаман та мобілку. Зустрівшись поглядом із людиною-лавашем, я вирішив не вимагати назад забраних грошей. Хоча б тому, що це б затримало мене тут ще на якихось п'ять хвилин, а сил не лишилося зовсім.
По дорозі Хмара завів мене в сортир, і я швиденько змив з обличчя кров та блювоту. Тутешня вода сильно відгонила хлоркою. Чистішим себе від цього не відчув, хоча легше справді стало.
Виходячи, я навіть не озирнувся. Мені, чесне слово, не хотілося знати, куди мене привозили і що це за місце. Хмара приїхав своєю машиною. Від'їхавши на пару кварталів, він запитав, не повертаючи голови:
– Куди ти вліз?
– Поки не знаю.
– Кістки хоч цілі? У нашому департаменті їх добре вміють ламати.
– Ніби цілі, – я обережно торкнувся рукою носа. Його роздуло, здавалось, на півобличчя, та все ж таки перелому наче не було. – У вас усі такі?
– У нас, браток, усякі є. Не знаю, хто нашому черговому подзвонив і що наговорив, але мене знайшли на мобільному і сказали приблизно таке: в сто третьому твого Вараву вбивають.
– Я здогадуюсь. Тільки не знаю, чому він це зробив. Я свого рятівника тільки зі спини бачив, і то – пару секунд.
Чудес справді не буває.
Зате бувають нормальні люди. Такі, наприклад, як водій тих «Жигулів», у яких мене везли. Більше ніхто не міг за цей час розшукати майора Хмару з міського управління боротьби з незаконним обігом наркотиків і попередити: такого собі Ігоря Вараву зараз обробляють у такому-то районному відділенні. Бо більше ніхто і не чув, як я називав прізвище, звання і місце служби Грузина.
Від часу мого полону до моменту звільнення минуло майже півтори години. Або «всього лише півтори», або – «цілих півтори», це вже хто як оцінює. Мені, наприклад, здалося, що за ці півтори години час узагалі спинився.
– Слухай, мені тепер правда ніколи. Куди тебе везти? Коротко розказуй усе зараз, докладніше – коли будеш мені пляшку ставити.
Я пояснив, де залишив машину, і по дорозі переповів Хмарі все, що вважав за потрібне. Тобто досить непевно пояснив, за яким бісом приперся в «Слон». Історія Анжели Сонцевої і Наталі Зими не входила в сферу його інтересів. Ну і, звичайно, нічого не сказав про попередження, китайські та українські.
Він, у свою чергу, пропустив це пояснення, вірніше – цю відсутність пояснення повз вуха.
– Якщо тебе підставили, ти повинен або знати, або здогадуватися, хто і за що, – відрубав він. – Оці твої мекання про те, що випадково проходив мимо, не канають. Чесно скажи: або якусь статейку про наркобізнес готуєш, або – ще гірше.
– Гірше?
– Справу Боброва копаєш. Якої, між іншим, поки що нема.
– Чого нема?
– Справи нема. А смерть від передозу є. Ось ти і вирішив перевірити на собі, хто, де і як може роздобути сьогодні наркоту в столиці. Хе, можна подумати, ти цього не знаєш… Тебе таки сильно по жбану стукнули. Давай, Вараво, без «бе». Куди ти свого носяру пхав?
Краще вже не розчаровувати свого рятівника.
– Правильно міркуєш. Якщо вам усім усе ясно в справі Боброва, то мені хочеться дізнатися більше. Як не як, але я знайшов його тіло, тому…
– Тому я не хочу, аби десь і хтось знайшов твоє тіло! – перебив Хмара. – Думаю, висновки ти вже зробив. Наступного разу, коли захочеш щось перевірити, краще кажи мені. А ще краще – просто поділися своїми мудрими припущеннями з більш компетентними людьми. Ти ж стріляний горобчик, Вараво, не пацан давно. Ґулю набити вирішив, нудно жити стало? Бабу собі знайди, відразу нудитися перестанеш.
